19 Олександр

Я стою посеред кав’ярні, ще відчуваючи на пальцях тепло її руки. Жанна пішла. Вкотре. Але цього разу інакше — так, ніби поставила крапку.

Вікторія закладає руки на груди й дивиться на мене з докором:
— Серйозно, Сашо? Ти ще будеш бігати за цією святою? Вона ж просто грається з тобою. Спершу заборонила бачитися з дітьми, тепер оце шоу влаштувала.

Я різко обертаюся до неї.
— Замовкни.

Вона кліпає очима, вражена моїм тоном.
— Я лише…

— Я сказав, замовкни! — мій голос звучить занадто голосно, кілька людей обертаються. — Ти взагалі не маєш права говорити про Жанну. Вона — моя дружина.

Слова злітають автоматично, ніби з глибини, де я давно ховав усе справжнє. Я бачу, як Вікторія нервово стискає губи й відвертається, роблячи вигляд, що ображена.

А я раптом усвідомлюю: вперше за пів року я захистив Жанну. Навіть перед тією, через кого все почалося.

Але чи не надто пізно?

Вікторія піднімає брови, її губи тремтять від напруженої усмішки.
— Дружина? — повторює вона з гіркою насмішкою. — Та вона давно тобі не дружина, Сашо. Ти ж бачиш, як вона з тобою поводиться. Принижує тебе на людях, тікає, маніпулює дітьми. А ти стоїш тут і виглядаєш жалюгідно.

Кров стукає в моїх скронях.
— Обережніше, Віко, — кажу я низьким, небезпечним голосом. — Ти не знаєш Жанну. І не смій говорити так про неї.

Вона фиркає, відводячи погляд убік, але я бачу, як у неї сіпається щелепа. Вона звикла контролювати, звикла, що я мовчу й ковтаю. Тільки цього разу щось змінилося.

Я сам відчуваю, як усередині піднімається хвиля, котру важко стримати: злості, сорому, болю. Вперше ці пів року я думаю не про контракт, не про імідж, навіть не про дітей. Лише про Жанну.

Ми сидимо у вишуканому залі ресторану. На столі блищить срібло, офіціанти періодично підливають вино, партнери говорять про цифри, строки, умови.

Я киваю, роблю вигляд, що слухаю, але кожне слово проходить повз мене, мов крізь туман. Перед очима знову і знову — Жанна, її погляд, коли вона сказала: «цього “потім” більше не буде».

— Сашо, ви погоджуєтесь із нашою пропозицією? — один із партнерів дивиться прямо на мене.

Я зависаю на кілька секунд, намагаючись зібрати думки. Поруч Вікторія вже починає пояснювати замість мене, виправдовуючи мою розгубленість, але я бачу, як двоє чоловіків обмінюються багатозначними поглядами.

Я стискаю кулаки під столом. Що зі мною відбувається? Зазвичай я тримаю все під контролем, а тепер — ніби ґрунт вислизає з-під ніг.

— Ми обговоримо деталі трохи пізніше, — вириваюся я, намагаючись звучати впевнено. — Я хочу переглянути умови ще раз.

Один із партнерів хмуриться, інший сухо киває. Атмосфера за столом холоне.

Вікторія кладе свою руку на мою, стискає пальці.
— Все добре, — шепоче вона, але мені від цього стає ще гірше. Її дотик здається чужим, навіть бридким.

Я ловлю себе на думці: я хочу, щоб поруч була тільки Жанна. Щоб вона дивилася на мене своїми теплими, іноді гнівними, але справжніми очима.

Але замість цього я сиджу тут, принижений і відчужений, і бачу, як у моїй імперії з бізнесу та сім’ї тріщини розповзаються далі.