18 Жанна

Саша стискає кулаки на столі.
— Ти заборонила мені бачитися з дітьми, Жанно. Ти відібрала у мене найважливіше. Як ти могла?

Я відчуваю, як усередині піднімається хвиля обурення.
— Я? — перепитую. — Ти навіть не намагався цю заборону обійти. Не дзвонив у школу, не приходив потай, не боровся.

Він хитає головою, наче не вірить у почуте.
— Я поважав твої умови, бо думав, що ти з часом отямишся.

— Поважав? — гірко сміюся. — Ти просто вибрав легший шлях. Як і завжди. Робота, відрядження, Вікторія… А діти? Вони тебе чекали. Андрійко питав, чому тато не дзвонить. Я брехала, Саша. Казала, що ти зайнятий, що скоро з’явишся.

Я відчуваю, як очі наповнюються сльозами, але не відводжу погляду.
— Ти кажеш, що я заборонила. А насправді ти не захотів боротися. Не за мене, не за них.

Саша відкидається на спинку стільця, важко видихає, але в його очах миготить щось — то чи сором, то чи злість.
— Ти несправедлива. Я працював для нас, для майбутнього, для дітей.

— А вони хотіли не твого майбутнього, а тебе, — кажу тихо, але кожне слово ріже, як ніж.

Між нами зависає тиша, важка, гірка. І в цій тиші я раптом відчуваю, що відстань між нами стала ще більшою, ніж була пів року тому.

Я підводжуся, відсуваючи стілець так різко, що він скрегоче по плитці. Не хочу чути більше жодного слова, не хочу бачити його очей, у яких постійно перемішані докори і виправдання.

І в цей момент двері кав’ярні різко відчиняються.
— О, ось ти де! — дзвінкий голос ріже повітря.

Я здригаюся, наче мене обдало крижаною водою. Вікторія.
Вона заходить упевнено, у дорогому пальті, вся сяюча, з телефоном у руці.
— Я вже всюди тебе шукаю, Сашо! Ми запізнюємося на зустріч із партнерами.

Я відчуваю, як у грудях все знову опускається вниз. Удар. Глухий, болючий.
Вона навіть не дивиться на мене — тільки на нього. Так, наче я прозора, наче мене тут і немає.

Саша зводиться на ноги повільно, важко. Його обличчя кам’яніє, але в очах проблискує щось схоже на паніку.
— Віко, я зараз… — бурмоче він, кидаючи на мене швидкий, розгублений погляд.

Я усміхаюся. Гірко, тонко.
— Не турбуйся, Сашо. Біжи. У тебе ж завжди є хтось важливіший за мене, — кажу я і беру сумочку.

Мої пальці тремтять, але я гордо випрямляю спину. Якщо він досі нічого не зрозумів, то й не зрозуміє.

Я вже майже біля дверей, коли раптом відчуваю, як чиясь долоня обережно торкається мого зап’ястка.

— Жанно, зачекай, — його голос звучить глухо, майже хрипко. — Зустріч почекає. Я зараз… я спроваджу Вікторію, і ми з тобою поговоримо.

Я зупиняюся. Повільно обертаюся. Його очі вперше за довгий час виглядають розгубленими, навіть винними.

Але поряд стоїть Вікторія, скрививши губи в насмішку, наче все це — дитячий театр, а вона єдина доросла тут.

— Сашо, — вона закочує очі, — ну не будь смішним. У нас важлива зустріч. Всі чекають.

Її голос звучить різко, командно, як у людини, яка впевнена у своїй владі.

Я відчуваю, як у мені все стискається. Він справді думає, що може ось так балансувати? Що я стоятиму поруч і чекатиму, поки він «спровадить» свою коханку?

Я рвучко вириваю руку.

— Знаєш, Сашо, ти завжди всім обіцяв, що потім. От тільки цього «потім» у нас уже не буде.

Я виходжу з кав’ярні, навіть не озираючись. Нехай залишиться там — між мною і нею. Там його місце.