17 Жанна

Півроку минуло. Я сиджу в маленькому кафе на розі, п’ю каву, гортaю телефон. З вікна видно осінь — жовте листя кружляє, люди квапляться у свої справи. У мене тепер інше життя. Тихіше, простіше… і самотніше.

Я звикла. Звикла вставати сама, возити дітей до школи, сама тягнути сумки з магазину. Це важко, але в кожному дні є щось моє, власне. Свобода, яку я давно втратила в шлюбі.

І раптом — знайомий голос.
— Жанно.

Я підіймаю очі. Серце зупиняється на мить. Саша. Стоїть поруч із моїм столиком. Той самий костюм, той самий запах парфумів, від яких мене колись паморочило. Тільки в очах інше. Втома. І якась наполегливість.

— Можна присяду? — питає він, уже відсуваючи стілець.

У мене всередині все стискається. Півроку я вчилась дихати без нього, а тепер його тінь знову нависає. Кава в чашці здається гіркішою.

— Навіщо ти тут? — питаю тихо, ховаючи руки під стіл, щоб він не бачив, як вони тремтять.

Він дивиться просто, надто впевнено, наче має право сидіти тут.
— Я хочу поговорити.

І ці слова знову рвуть у мені щось давнє. Гнів, біль, спогади. Я не знаю, плакати мені зараз чи сміятись.

— Поговорити? — повторюю я, намагаючись утримати рівний тон. — Півроку ти мовчав. А тепер раптом згадав, що вмієш розмовляти?

Саша зітхає, нахиляється ближче.
— Я зрозумів багато. Я більше не хочу так жити, Жанно. Я не хочу втратити тебе остаточно.

Його голос ніби щирий. Може, і є таким. Але в мені піднімається хвиля гніву.
— Ти вже втратив, — кажу, дивлячись йому прямо в очі. — Коли зрадив. Коли кричав, що я ніхто. Коли твої діти бачили, як ти принижуєш їхню маму.

Йому боляче чути це, я бачу, як стискається його щелепа.
— Я був ідіотом. Але я змінився. Я працюю над собою. Вікторії більше нема. Я… я зрозумів, що хочу тільки тебе.

Я сміюся, але сміх виходить глухий і гіркий.
— Ти зрозумів це, коли я пішла. Не раніше. А знаєш, я теж багато що зрозуміла. Я без тебе сильніша.

Він хапає мене поглядом, наче хоче втримати.
— Я не хочу, щоб наші діти росли без батька. Дай мені шанс. Один.

Я відчуваю, як у грудях стискається серце. Він знає, куди бити. Діти. Єдина слабкість, яка в мене лишилась.

Я ковтаю повітря, опускаю очі на чашку. Всередині війна: частина мене хоче встати і піти, частина — згадує всі ті ночі, коли ми сміялися разом, коли він був іншим, кращим.

Але я знаю: дати йому другий шанс — це ніби знову стрибнути в ту саму прірву.

Я підводжу на нього очі.
— А Вікторія? — питаю спокійно, хоча всередині все стискається. — Вона ще працює у вас?

Саша заминається на секунду, відводить погляд.
— Так. Вона хороший спеціаліст. Зараз складні часи, я не міг просто…

Я сміюся різко, коротко.
— О, то ось воно що. Тобто ти хочеш, щоб я повірила твоїм словам про «змінився», але жінка, через яку ми зруйнувалися, досі поруч з тобою щодня?

Він піднімає руки, наче виправдовується.
— Це не так, як ти думаєш. Між нами нічого давно немає. Вона для мене… просто співробітник.

— Співробітник, — повторюю, відчуваючи, як у мені закипає лють. — Ти зрадив мені з цим «співробітником», а тепер хочеш, щоб я жила далі, знаючи, що вона й досі сидить у твоєму офісі?

Саша нахиляється вперед, голос його стає напруженим:
— Жанно, будь розумною. Я не можу руйнувати бізнес через наші особисті проблеми.

Я дивлюся на нього і раптом розумію: він нічого не зрозумів. Йому важливіше його бізнес, його «цінні кадри», ніж моя довіра.

Моє серце стискається, але я вимовляю твердо:
— Тоді в нас нема про що говорити.

Я бачу, як його плечі напружуються, як в очах з’являється злість, але мені більше не страшно.