16 Олександр

Я дивлюсь їй услід. Вона йде до дитячої, навіть не обертається. Мене це бісить ще більше. Вона має хоча б щось відповісти, а не просто так — піти.

— Ти моя дружина! — кричу в спину, але двері вже зачиняються.

Я ходжу по кімнаті колами. У голові гуде. Хочеться щось розбити. Хочеться, щоб вона врешті зрозуміла, що без мене вона ніхто. Я все їй дав: дах, гроші, стабільність. А вона тепер думає — візьме дітей і піде? Куди? До мами в маленьку квартиру? На чужі подачки? Вона не витримає й місяця.

Я наливаю собі вина. Склянка дзвенить у руці, я мало не розчавлюю її пальцями. Злюся на себе, на неї, на весь цей абсурд.

Вона ще пожаліє про свою гордість. Думає, що сильна? Що впорається сама? Ні, я не відпущу. Я знайду спосіб.

І я знаю який. Діти. Вона ніколи не зробить кроку, якщо йтиметься про них. Я завжди тримав її цим. І тепер теж утримаю.

Вона ще повернеться. Вона мусить.

***

Ранок починається не так, як завжди. Я ще лежу в ліжку, коли чую, як вона грюкає дверцятами шафи. Сумки. Вона пакує сумки.

Я встаю різко, навіть не вдягаючись, виходжу в коридор. Вона стоїть спиною, швидко складає речі дітей. Мовчить. Навіть не дивиться в мій бік.

— Ти що робиш? — голос глухий, але всередині все клекоче.

Вона зупиняється на мить, а тоді рівно каже:
— Я йду. І ти більше не побачиш дітей.

Мені вибиває землю з-під ніг. Я спершу навіть сміюся — тихо, коротко, з недовірою.
— Ти забороняєш мені бачитися з власними дітьми? — питаю, ступаючи ближче. — Ти з глузду з’їхала?

Вона піднімає голову, очі тверді, як камінь.
— Так. Я не дозволю їм бачити, як ти зі мною поводишся.

Я стискаю кулаки. Серце б’ється так, ніби вирветься з грудей. У голові крутиться тільки одне: вона справді серйозна. Вона готова вирізати мене з власного життя, наче мене ніколи й не було.

— Ти не смієш, — шиплю, наближаючись впритул. — Це мої діти так само, як і твої. Я не дозволю тобі вкрасти їх у мене.

Але всередині вже росте страх. Глухий, липкий. Бо я бачу: вона не відступить.

Телефон різко вібрує на тумбочці. Я навіть не одразу відриваю погляд від Жанни, яка стоїть з тією клятою сумкою. Вікторія. Чорт.

— Що? — гаркаю в слухавку, не відходячи очима від дружини.

Її голос тягучий, але в ньому відчувається напруга:
— У нас проблеми. Партнери з Польщі… вони подали в суд. Кажуть, що через затримку поставки втратили контракт. Саша, треба їхати, терміново!

Я закриваю очі, притискаю пальці до перенісся. Відчуваю, як у мене зсередини рветься нитка.
— Зараз не можу, — шиплю. — Тут свої справи.

— Ти що, здурів? — майже кричить вона. — Це мільйони! Якщо ми не відреагуємо зараз, нас просто з’їдять.

Я зиркаю на Жанну. Вона холодно дивиться на мене, немов я для неї вже чужий. У грудях усе стискається.
Я хочу сказати їй, що нікуди не піду, що нікому не дозволю забрати дітей. Але слова застряють у горлі.

— Добре, їду, — видихаю в слухавку і відчуваю, як мене самого душить лють.

Кладу телефон. Дивлюсь на Жанну востаннє, на ту сумку, на її руки, які вже застібають замок.

Я вже розвертаюся до виходу, коли за спиною лунає її голос — рівний, різкий, немов лезо:
— Іди. Як завжди. Ти ж бачив тільки роботу. І жінку собі там теж знайшов.

Мене ніби вдаряє. Я завмираю, але не обертаюсь. Усе, що можу, — стиснути кулаки, щоб не зірватися.

— Це ще не кінець, — кидаю крізь зуби й виходжу, відчуваючи, як земля йде з-під ніг.

І йду збиратись. Бо знову робота. Знову пожежа, яку маю гасити. А вона… Вона хай думає, що перемогла.