15 Жанна

Я саме накриваю на стіл для дітей — суп остигає, сік у склянках. Тиша така, що чутно, як годинник відбиває секунди. І тут у дверях грюкає замок.

Саша.
Він заходить різким кроком, рішучим, майже сердитим. Пальто скидає на диван, навіть не дивиться, що воно падає на підлогу. Очі палають.

— Де діти? — голос гучний, різкий.

— У мами, — відповідаю спокійно, але руки тремтять, я ховаю їх під стіл.

Він зупиняється навпроти мене, наче чекає, що я зараз підскочу і почну кричати, а я мовчу.

— Слухай уважно, — починає він, наче дає наказ. — З Вікторією… більше нічого не буде. Все. Забудь. Я зробив помилку, але її не повторю. Ти маєш заспокоїтися. І нікуди не підеш.

Я вдихаю повільно. Це «ти маєш» болить більше, ніж зрада. Він усе ще думає, що може вказувати мені, як жити.

— Саша, — дивлюся прямо йому в очі, вперше за довгий час не відводячи погляду. — Я хочу розлучення.

Він відсахується, наче я його вдарила. Кілька секунд просто стоїть, кліпає, наче намагається зрозуміти почуте. Потім різко сміється — нервово, сухо.

— Перестань, Жанно. Ти просто злишся. Пройде. Ти ж знаєш, ти не підеш від мене. Тобі добре тут. У нас діти, у нас дім. Подумай головою.

А я відчуваю, як усередині піднімається хвиля — страх, образа, сила одночасно. І вже спокійно, майже тихо, але твердим голосом повторюю:

— Я подам на розлучення.

Його руки стискаються в кулаки. Він мовчить, а я вперше за багато років відчуваю — це моє рішення.

Саша напружується, в очах спалахує щось темне. Він робить крок до мене ближче, нахиляється так, що я відчуваю запах дороги й цигарок.

— Ти що, справді думаєш, без мене зможеш? — його голос уже не гучний, а низький і злий. — Без мене ти ніхто, Жанно. Ніхто. Житимеш у якійсь халупі, тягнутимеш дітей сама. Подивимось, як довго витримаєш.

Я мовчу, стискаю зуби, але в грудях усе горить. Він чекає, що я зламаюсь, відведу очі.

— Ти ще пошкодуєш про цю свою гордість, — він майже шипить. — Я тобі кажу, пошкодуєш.

Він різко відходить убік, хапає склянку зі столу й кидає у мийку так, що вона розлітається на друзки. Шум дзвенить у повітрі, як удар.

А я стою рівно. Усередині страшно — так, страшно, але ще сильніше відчуття: назад дороги немає.

— Краще шкодувати про свою гордість, ніж усе життя — про зраду, — тихо кажу я.

Саша знову дивиться на мене — тепер уже без слів, тільки з люттю в очах. Йому важко усвідомити, що я не відступлю.

Саша стискає кулаки, щелепи напружені. Він робить крок до мене, голос уже майже гримить:

— Ти нікуди не підеш. Чуєш? Нікуди. Ти моя дружина. Моя! І я тебе не відпущу.

Його очі палають — там не любов, там власність. Він наче звір, якого поранили.

— Думаєш, ти зможеш вирватися? — він криво посміхається. — Не буде в тебе такого життя, як зі мною. Не зможеш дати дітям того, що даю я.

Я дивлюсь на нього прямо, хоча всередині крижаний холод.

— Бути твоєю дружиною після цього — гірше, ніж жити в бідності, — кажу я рівно, не підвищуючи голосу.

Він ще більше заводиться, вдаряє кулаком по столу, аж лунає тріск.

— Не смій так говорити! — Саша хрипить. — Ти моя, і завжди будеш моя. Я не дозволю, щоб ти зруйнувала нашу сім’ю.

А я стою і відчуваю, що момент переломний. Страх є, але разом із ним — рішучість. Бо його «ти моя» звучить як вирок, а я вперше по-справжньому хочу вирватися на волю.