14 Олександр

Ресторан наповнений гомоном голосів, дзвоном келихів. М’яке світло від люстри золотить столи, офіціанти снувать поміж гостей, як тіні. Я сиджу з партнерами, розкладаю цифри, пояснюю схеми. Голос звучить рівно, упевнено, наче нічого не сталося.

А поруч — Вікторія. У блідо-блакитній сукні, яка підкреслює кожен вигин, вона усміхається рівно настільки, наскільки потрібно для гарного фото чи справжнього враження. І все ж я бачу — їй нудно. Очі ковзають по екрану телефону, пальці сіпаються. Її краса сьогодні — як вітрина: блискуча, але холодна.

— Саша, — партнер піднімає келих, — гарні перспективи, якщо з документами все піде гладко.

Я киваю, на автоматі. В голові замість таблиць і цифр крутиться обличчя Жанни. Вчорашній її погляд. Цей холод, який пробиває сильніше за будь-які слова.

— Ти чуєш? — шепоче Вікторія, нахиляючись. Її духи різко врізаються в свідомість, ще більше дратують. — Можеш бодай сьогодні не витати десь там?

Я стискаю зуби. Її голос нагадує тонкий цвях, що дряпає по склу. Вона — картинка для оточення, але за кулісами ця картинка сиплеться.

Я знову повертаюсь до цифр, наче ховаюся за ними. Хай краще бачать ділового партнера, ніж чоловіка, у якого в сім’ї розруха і серце крутить, як мокру ганчірку.

Партнери сміються з якоїсь дотепності. Я теж усміхаюсь. Все виглядає ідеально. Тільки всередині — суцільний хаос.

Роблю вигляд, що слухаю партнера, киваю у потрібних місцях, а в голові лунає тільки одне: я не хочу її втрачати.

Не Жанна має піти. Не вона. Не зараз. Вона злісна, ображена, але вона ще може одуматися. Вона не залишить цього життя, не відмовиться від усього, що ми побудували. Вона просто бунтує.

Треба вплинути. Якось змусити її зрозуміти, що без мене їй буде гірше. Вона ж не зможе одна — двоє дітей, дім, статус. А я можу показати їй іншу сторону: спокій, турботу, «правильного» чоловіка, який нібито все ще тримає сім’ю.

— Зі мною ти виглядаєш солідніше, — кидає Вікторія тихо, ніби мимохідь.

Я ковтаю роздратування. Вона навіть не розуміє, що її слова тільки підкреслюють мою слабкість. Солідність поруч із нею нічого не варта, якщо вдома мене ненавидять.

Я стискаю келих так, що лід дзенькає об скло. Жанна не піде. Не дозволю. Вона ще подумає, ще зламається. Я знайду спосіб.

Після ресторану я повертаюсь у номер, Вікторія лишається щось доробляти з партнерами. А мені не до того. Тільки одна думка свердлить мозок — діти.

Вмикаю ноутбук, беру телефон, відкриваю відеозв’язок. Мені треба зачепити Жанну через Андрійка. Вона може не відповідати мені, але не зможе ігнорувати дитину.

Кілька довгих гудків. Нарешті екран оживає. Малий сонно дивиться на мене, волосся розкуйовджене, видно, що щойно ліг.

— Привіт, чемпіоне, — намагаюсь усміхнутися. — Як день?

Андрійко позіхає, каже щось невиразне. Я спеціально голосно питаю:

— А де мама? Передай їй телефон, я хочу поговорити.

Малий озирається, кличе:
— Ма-а! Тато дзвонить!

Тиша. Потім на мить у кадрі з’являється Жанна. Обличчя холодне, губи стиснуті. Вона навіть не дивиться прямо в камеру.

— Діти спати лягають. Не турбуй. — І хоче вимкнути.

Я спішно вставляю:
— Жанно, почекай. Я просто… я скучив. І хочу знати, як вони.

Вона мовчить, тільки очі блиснули — суміш злості й болю. І це мене ранить більше, ніж крики.

— А де ти був раніше, Сашо? — її очі в’їдаються в мене. — Чому зараз тобі раптом потрібні ці дзвінки? Діти ж у тебе завжди були на другому місці.

Я мовчу, не знаходжу слів. Її питання точні, як удари ножем.

— Пам’ятаєш, як Андрійко плакав, що ти не прийшов на його виступ у садочку? — її голос зривається. — Як Марійка засинала з книжкою в руках, чекаючи, що ти прийдеш прочитати їй казку?

У мене в горлі клубок. Хочу сказати, що робота, що я втомлювався, що намагався забезпечити їх майбутнє… але розумію: звучить як дешеве виправдання.

Вона стискає губи, і перед тим як вимкнути дзвінок, кидає:
— Не прикидайся зараз батьком. Ти запізнився.

Екран темніє. Я залишаюся сам, зі свистом у вухах і дивним холодом у грудях.