13 Жанна

— Ти ж розумієш, Жанно, — Іра підсуває мені тарілку з печивом, але я навіть не дивлюся, — він бовдур, так. Але зваж. Ти з дітьми. Кращих умов вони не матимуть.

Я різко піднімаю погляд.
— Ти пропонуєш мені мовчати й далі жити в брехні?

— Я пропоную думати головою, — знизує плечима Іра. — Подивися на свою квартиру, на садочок, на репетиторів… Ти справді готова все це перекреслити?

Я відчуваю, як у грудях піднімається хвиля злості.
— Це не «умови», це клітка. Я втомилася доводити, що заслуговую бодай на повагу.

Іра дивиться на мене з жалем.
— Я тебе розумію. Але діти… Їм потрібна стабільність.

Я стискаю долоні так, що аж нігті врізаються в шкіру.
— Вони заслуговують бачити щасливу маму, а не ту, яка щодня проковтує приниження.

Ми замовкаємо. У кімнаті чути лише цокання годинника. Іра, здається, хоче ще щось додати, але зупиняється.

Я відводжу погляд у вікно. За шибкою сутеніє, ліхтарі відбиваються у склі, наче чужі очі.
— Я більше не можу, Іро. Я вже сказала йому. І я не відмовлюся.

Я сиджу за столом у Іри, пальцями кручу чашку з остиглим чаєм. Слова подруги дзвенять у голові.

— Подумай, Жанно, — Іра нахиляється ближче, її голос теплий, майже материнський. — Якщо подаси на розлучення, що далі? Він вільний. Ти залишаєшся сама, а він гулятиме собі й навіть не згадає про вас із дітьми.

Я зводжу брови.
— А що мені з того, що він лишиться поруч? Він уже й так не з нами.

Іра легенько усміхається, але усмішка якась гостра.
— Неправда. Він звик, що ти поряд. Звик, що вдома все під контролем. Якщо ти підеш, він тільки зітхне з полегшенням. А якщо залишишся — щодня нагадуватимеш йому, хто він насправді. Ти станеш його мукою.

Я стискаю чашку так, що вона ледь не тріскає в пальцях.
— Ти серйозно зараз? Я маю мучити себе, щоб його мучити?

— Ти ж сама казала, що він зруйнував твоє життя, — Іра нахиляється ще ближче, майже шепоче. — Так чому ти маєш робити йому подарунок у вигляді свободи? Нехай платить. Нехай дивиться тобі в очі щодня й знає, що ти все пам’ятаєш.

Її слова холодом розливаються по мені. Я не відповідаю. Бо десь у глибині душі я розумію — в цьому є своя жорстока логіка.

***

Дім тихо дихає вечірніми звуками. Я вкладаю дітей, гладжу Андрійка по спині, поки він засинає, поправляю ковдру над Марійкою. У їхньому рівному подиху є щось заспокійливе, але в мені немає спокою. Всередині — пустка, ніби мене зсередини вирізали.

Я виходжу на кухню, вмикаю телефон. Пальці самі набирають ім’я. «Вікторія».

Стрічка її життя розкривається переді мною, наче знущання. Сяючі фото з готелів, бокали вина, сукні, які я навіть не дозволяю собі приміряти. Усі ці усмішки — ідеально відшліфовані, ніби вона й справді живе у світі, де немає сліз і болю.

Я ковтаю повітря. Це вона сиділа поруч із моїм чоловіком у тих самих ресторанах, де я ніколи не була. Це її він фотографував з тим самим захопленням, з яким колись дивився на мене.

Очі печуть. Наче мені вилили в душу кислоту. І в той самий момент я раптом відчуваю… звільнення.

Я більше не хочу питати «чому». Не хочу вгадувати, хто винен. Переді мною — відповідь.

Він обрав це життя. Він обрав її.

Я не буду більше конкурувати. Я не буду більше жити крихтами.

Телефон падає на стіл, а в грудях здіймається хвиля — гнів, біль, приниження — усе разом. І за цим приходить ясність. Ніби з мене зірвали останню пелену.

Я мушу жити далі. Але вже без нього.