12 Олександр

Дорога тягнеться, немов гума. Машини миготять, навігатор бурмоче свої підказки, але я майже не чую. Перед очима стоїть Жанна з її холодними очима і ті слова… «Я подаю на розлучення».

Смішно. Вона не піде. Не може піти. Вона звикла до цього життя: простора квартира, відпочинок щоліта за кордоном, приватний садок для Марійки, гуртки для Андрійка. Вона сама казала, що діти мають мати найкраще. Як вона зможе відмовитись?

Я стискаю кермо сильніше. Вона просто зараз у гніві. Вибухнула. Їй потрібно час. Жінки ж завжди перебісуються. Я повернуся — поговоримо нормально. Головне — спокійно, без її істерик.

Та все одно в голові свердлить образа: як вона могла так, при дітях? Виносити бруд на поверхню? І взагалі — це ж була помилка, разова, дурна. Я ж не закохувався у Вікторію, не збирався руйнувати сім’ю. Хіба не можна пробачити?

Раптом ловлю себе на думці: а якщо цього разу вона серйозна?
Я швидко відганяю її. Ні. Жанна занадто практична. Вона не з тих, хто кидає все заради гордості. Зараз вона думає серцем, а не головою. А коли охолоне…

Я навіть уявляю, як повернуся через кілька днів. Вона буде холодна, але вдома. Я куплю квіти, скажу правильні слова. Вона не пробачить одразу, але й нікуди не піде. Їй потрібна стабільність.

Стиснувши зуби, тисну на газ.
«Нічого. Вона ще одумається», — переконую себе.

***

Фойє готелю блищить мармуром і хромом, але мені все це зараз до біса. Я бачу, як Вікторія чекає біля рецепції, усміхається, наче нічого не сталося.
— Ти забронювала номер? — питаю, навіть не відповівши на її «добрий день».
— Так, все як завжди. — вона простягає мені картку від ключа.
— Як завжди? — у мене різко сіпається щелепа. — Це було один раз. Один. Більше нічого подібного не буде. Знімай мені окремий номер.

Вона спершу не реагує, тільки кліпає довгими віями. Потім тихо сміється:
— Ти серйозно? Саш, ми ж домовлялися…
— Ми ні про що не домовлялися! — різко перебиваю. Відчуваю, як кілька людей у холі повертають голови. — Це була помилка. У мене дружина. Діти. Я не збираюся це все втратити.

Вікторія нахиляє голову, наче уважніше придивляється до мене. Її усмішка стає тоншою, холоднішою.
— Тобто ти просто використав мене, так? — її голос ледь чутний, але кожне слово ріже.
Я стискаю картку в пальцях. 

— Не перекручуй. Я тобі все пояснив. Ми працюємо разом, і на цьому крапка.

Вона облизує губи, потім відкидає волосся назад.
— Добре, Саша. Якщо ти так хочеш — буде тобі окремий номер. — робить паузу й дивиться мені просто в очі. — Але пам’ятай: я не та, хто легко відпускає.

У мене холодок пробігає по спині, але я відвертаюся, роблю вигляд, що її слова нічого не значать.

***

Я відкидаю валізу на крісло й швидко перевіряю папку. Серце стискається: немає контракту. Чорт. Найважливіший документ залишився в сумці Вікторії.

Я стискаю кулаки, виходжу в коридор і стукаю в її двері. Вона відкриває майже одразу, з тією ж безтурботною посмішкою.
— А я знала, що ти повернешся, — муркоче вона й відходить убік, ніби запрошуючи мене.

— Дай мені документи, — кажу сухо, навіть не переступаючи порога.

Вона театрально піднімає брови.
— Які ще документи?

— Вікторіє, не грай зі мною. Контракт. Ти забрала його з моєї сумки.

Вона робить вигляд, що ображено зітхає, притискає руку до грудей.
— Господи, ну і тон! Я ж не секретарка тобі, щоб речі твої носити.

— Досить. Віддай. — я піднімаю голос.

Вона повільно йде до столу, бере папку в руки, але не поспішає віддавати.
— А може, ти ввійдеш? Хоч на хвилину. Невже тобі так складно бути ввічливим?

Я відчуваю, як у мене пульсує скроня.
— Не змушуй мене повторювати.

Її губи скривлюються у вередливій посмішці.
— От бачиш, — вона нарешті простягає папку, але тримає її кінчиками пальців, так, що я змушений торкнутися її руки. — Ти ще подякуєш мені за все.

Я вихоплюю документи й різко розвертаюся, не даючи їй жодної відповіді. У спині відчуваю її погляд — липкий, з викликом.