11 Жанна

Я йду вулицею без мети. Ноги самі несуть уперед, хоча я не знаю куди. Холодний ранок пахне вологим асфальтом, хлібом із пекарні й чужими життями, які обережно розгортаються за вікнами. Люди поспішають на роботу, батьки ведуть дітей до школи, тролейбуси брязкотять дверима. Усі мають справи. Усі знають, куди йти. Тільки я — ні.

Мені здається, що земля під ногами розчинилась. Усе, чим я жила, зникло за одну ніч. Родина, дім, довіра. Усе це виявилося тендітним, як крига під весняним сонцем.

Як він міг?
Я повторюю це знову й знову, наче зламаний механізм. Наче, якщо скажу достатньо разів, то отримаю відповідь. Але відповіді немає. Є тільки порожнеча всередині.

Я думаю про дітей. Вони — єдине, що тримає мене в реальності. Я мушу бути сильною заради них. Але як? Як зібрати себе докупи, якщо серце розсипається на друзки?

Я ловлю відображення у вітрині — бліда, втомлена жінка з почервонілими очима. Чи це справді я? Чи це хтось інший, хто живе в моєму тілі після цієї ночі?

Хочу зателефонувати мамі. Сказати хоч комусь. Але телефон лишається в сумці, мовчазний і важкий. Я не готова говорити. Не готова знову вимовляти це вголос.

Я йду далі. Просто йду. Бо тільки рух не дає впасти на місці й завити від болю.

Я йду вже годину. Час зникає, розчиняється в кроках. Я не відчуваю холоду, не думаю куди веде дорога. В голові одна суцільна каша з образи, болю й пустоти.

Коли в кишені задзвонів телефон, я навіть здригнулася. Дивлюсь на екран — Іра. Важко зітхаю. Вона точно щось знає. Але все одно натискаю «прийняти».

— Жанно… — її голос насторожено-теплий. — Де ти?
— Просто гуляю, — кажу я сухо.
— Слухай, мені Саша подзвонив. Каже, йому треба у відрядження, а діти самі вдома. Просив, щоб я приїхала.

Мене обпалює хвиля злості. Він іще має нахабство… після всього! — перекласти дітей на когось, бо йому «треба у відрядження»?

— Іро, він серйозно? — голос у мене тремтить. — У нього вистачило совісті після цього всього ще й тебе втягувати?
— Я не знаю деталей, — обережно каже сестра. — Але діти тут ні при чому. Вони ж ні в чому не винні.

Я стискаю телефон так, що пальці біліють. Звичайно, не винні. І саме тому я мушу зараз повернутися. Хоч як би мені хотілося провалитися під землю.

— Дякую, що подзвонила, — тихо кажу. — Я скоро буду.

Я кладу слухавку й відчуваю, як всередині замість болю народжується нова хвиля — рішучість. Він може руйнувати наш шлюб. Але дітей я йому не віддам.

Двері відчиняються — і я бачу картину, яка стискає серце. Андрійко сидить на дивані з іграшкою, губи стиснуті, очі насторожені. Марійка тулиться до нього, наче шукає захисту. А Саша нервово ходить по кімнаті, тримаючи телефон у руці.

— Нарешті, — виривається в нього. — Я вже не знав, що робити!

— А ти що робив? — мій голос холодний, як лід. — Кричав на дітей, поки збирався у своє кляте відрядження?

Він зупиняється, дивиться на мене — розгублено, винувато, і водночас уперто.
— Жанно, це важливо. Якщо я не поїду, зірветься контракт…

Я переступаю ближче, заглядаю прямо в очі.
— Контракт? Справи? Тобі ще мало? Може, поки будеш там, іще когось «цінного співробітника» знайдеш?

Він стискає кулаки.
— Це несправедливо! Я помилився, але не можна тепер усе…

Я не даю йому закінчити. Беру дітей за руки й веду в іншу кімнату. Серце колотиться так, що важко дихати. Він іде слідом, але вже з сумкою в руках.

— Я мушу їхати, — його голос різкий, але в ньому чути паніку. — Поговоримо ввечері.

Я зупиняюся в коридорі. Повільно, чітко вимовляю:
— Ввечері ти вже говоритимеш з моїм адвокатом. Я подаю на розлучення.

Його очі розширюються. Він мовчить, ніби удар отримав. І все ж таки повертається до дверей, виходить, грюкнувши ними.

А я стою посеред коридору, тримаючи дітей за руки. Всередині болить так, ніби вирвали шмат серця. Але водночас у мені вперше за довгий час народжується відчуття — я зробила крок до свободи.