10 Олександр

Двері зачиняються тихо, майже беззвучно. Але у мене в голові це грюкання чути так, ніби весь дім завалився. Я стою посеред коридору з розстебнутою сорочкою, з валізою напівпорожньою, і не можу зробити ні кроку.

Тиша. Тільки годинник цокає на стіні. Діти сопуть у кімнаті. І я раптом усвідомлюю — я лишився сам.

Перша думка: Невже вона справді пішла?
Друга: Та ні, перебіситься. Повернеться. Завжди ж поверталася.

Я заплющую очі, але слова Жанни не відпускають. Вона сказала це так спокійно… Холодно. Не кричала, не плакала — просто поставила крапку. І від цього страшніше, ніж від будь-яких сліз.

Я підходжу до дверей, кладу руку на ручку. Можу вибігти, зупинити її. Але ноги не слухаються. Усередині щось стискає, переконує: Пізно.

Я ходжу кухнею туди-сюди. Серце гупає так, що здається — зараз розбудить дітей.
— Дурень… — шепочу сам до себе. — Що ти наробив?

Я згадую Вікторію. Ту ніч, ті виправдання. Все видається дріб’язковим, жалюгідним. А поруч — Жанна. Та, що роками була поряд. Та, яка знала всі мої страхи й дурниці. І саме її я поранив найглибше.

Я сідаю на стілець. Руки тремтять. Усередині — порожнеча.
Частина мене кричить: Та вона відходить, завжди відходить! Ще повернеться.
А інша, тверезіша, каже: Цього разу — ні. Цього разу ти справді все зруйнував.

Валіза стоїть відкрита. Смішно. У відрядження.

Я сиджу кілька хвилин, не знаючи, що робити. Валіза стирчить у коридорі, документи в сумці, відрядження заплановане давно. Голова ще тримається за роботу, наче за останню соломинку. Якщо я зараз зірву поїздку — проєкт може згоріти.

Я хапаю телефон і тремтячими пальцями набираю номер Жанни.
Раз. Два. Три гудки.
Тиша.
— Візьми ж, ну, — шиплю в трубку. — Просто дай мені пояснити!

Десять гудків. Дзвінок скинуто.

Я запускаю руку у волосся, стискаю голову долонями.
— Ну звісно… — нервовий сміх виривається сам собою. — Звісно, вона не візьме.

Пробую ще раз. І ще. Слухавка мовчить.

Замість жалю мене накриває хвиля злості.
— Та чорт забирай! — стукаю кулаком по столу. — У мене важливе відрядження! У мене люди від мене залежать! І вона саме зараз влаштовує ці істерики?

Голос у голові шипить: А що, винна вона, що ти не втримав штанів?
Я зціплюю зуби. Не хочу чути цього. Легше злитися на неї, ніж визнавати власний провал.

Я ходжу колами по кухні, телефон в руці. Смішно, але я більше хвилююся, що не встигну на зустріч, ніж що дружина пішла, залишивши мене з дітьми. Так завжди було: спершу робота, усе інше — потім.

Але тепер щось інакше. У кімнаті чується дитячий кашель, і мене ніби холодною водою обливає. Це вже не «потім». Це зараз. І все це — на мені.

Телефон знову завібрував. На екрані висвічується: Вікторія.
Я стискаю щелепу. Часу нема — літак, документи, переговори. Вона ж напевно дзвонить, щоб уточнити деталі. Робота чекає.

І в ту ж секунду з дитячої кімнати чується тихе скиглення.
— Тату?.. — Андрійко протирає очі, встає з ліжка, шаркає ніжками по підлозі. Волосся скуйовджене, піжама з машинками зібгалася на животі. Він тре кулачками повіки й бурмоче: — Я хочу маму.

Я застигаю посеред кухні.
Телефон вібрує, дзвінок настирливо ріже тишу.
— Чорт, — шепочу крізь зуби.

Андрійко стоїть у дверях, беззахисний і розгублений. Дивиться на мене так, ніби я маю знати, що робити. Я відкриваю рот — і розумію, що не знаю.

Телефон все ще дзвонить.
Вікторія. Робота. Відрядження.
А тут — мій син.

Я стискаю телефон у руці так сильно, що кісточки біліють. Ще мить — і здається, він трісне.

Я завжди вибирав роботу. А зараз?..

— Іди сюди, малий, — я нахиляюся, відкриваю руки. Андрійко підбігає й чіпляється за мою шию.
Телефон дзвонить. Я не беру.

У грудях важко. Мене наче розриває зсередини.

Я тримаю Андрійка на руках. Його тепле дихання лоскоче шию, маленькі пальчики стискають мою сорочку. Він довірливо тулиться, наче я все ще його надійний світ.

А в голові пульсує єдина думка: це Жанна винна.
Вона знала, як важливо для мене це відрядження. Знала, що все зав’язано на переговорах, що я мушу бути там. І все одно — влаштувала сцену, залишила дітей на мене, виставила винним.

Телефон замовкає. Тиша ріже по нервах.
Я стискаю сина міцніше, та замість тепла всередині піднімається хвиля злості.

Чому вона вирішила зруйнувати все саме зараз? Чому не могла почекати?
Може, це її спосіб помститися. Може, їй просто байдуже, що буде зі мною, з бізнесом, з усім, що я будував.