9 Жанна

Я стою посеред вітальні, і тиша здається такою густою, що можна різати ножем. Двері за ним грюкнули, машина вже виїхала з двору, а мені здається, що вибух стався тут, у моїй грудях.

Повітря важке, я не можу вдихнути. Щойно почуті слова лунають у голові, як поламана платівка: так, я помилився… це нічого не значить…
Нічого не значить? Для нього. Для мене це все. Моє життя, моя віра в нього, моя молодість, яку я поклала до його ніг.

Сльози самі котяться, але я стираю їх тильною стороною долоні. Сльози роблять мене слабкою. Я не хочу бути слабкою.

Мені хочеться втекти з цього дому, залишити все — але куди? І що тоді буде з дітьми?
Я могла б поїхати до мами, але я занадто добре знаю, що почую: Я ж казала… Ти мала вчитися, мала жити для себе, а не для нього.
І все одно — мамині слова зараз звучать правдивіше, ніж будь-коли.

Мене проймає злість. Гаряча, пекуча, така, що аж руки тремтять. Як він смів? Після всього, що я зробила для нього. Після всіх ночей, коли чекала його з роботи. Після всіх років, коли була поруч, навіть коли він був холодний, втомлений, відсторонений.

Я не знаю, що робити. Зараз у мені бореться все — бажання влаштувати скандал і розтрощити його ноутбук, бажання зібрати валізу й зникнути, і водночас якась дивна тиха впертість: Я не дам їй перемогти. Я не дам йому втратити мене так легко.

Мої пальці стискають край столу. Я бачу своє віддзеркалення у вікні — розпатлана, червоні очі. Але ще я бачу не просто «дружину Саші». Я бачу жінку, яку зрадили, і яка ще може вирішити, ким вона стане далі.

Я довго сиджу в темряві, слухаючи, як десь за стіною рівно сопуть діти. Їхній сон — єдине, що зараз не похитнулося. І коли мені здається, що я вже зовсім розсипаюсь на частини, я йду до них.
Сідаю на край ліжка, вдивляюся в маленькі обличчя. Вони не винні. Їм потрібна я, навіть якщо я не знаю, ким буду завтра.

Я лягаю поряд, вкриваю ковдрою, обіймаю їх і вперше за весь день заплющую очі. Тут, поруч із ними, я відчуваю хоч якусь опору.

***

Ранок приходить різко, як ніж. Ранок починається з гуркоту. Я прокидаюся від того, що дверцята шафи б’ють одна за одною. 

Я стою в коридорі, дивлюся, як він метушиться, кидає сорочки у валізу, шукає документи.

Саша метушиться, намагається втиснути сорочки у валізу. Його рухи різкі, нервові, він то зупиняється, то знову щось хапає.

Я виходжу до сходів. У повітрі пахне кавою й холодним залізом — від блискучих застібок валізи. Діти ще сонні, сопуть у своїй кімнаті. У мене тільки одна думка: вони — моя опора.

Саша піднімає голову, помічає мене у дверях. Його очі червоні, немов після безсонної ночі. Він робить крок до мене, обережний, як злодій, що боїться ще раз грюкнути дверима.

— Жанно, — його голос тремтить. — Я…

— Не треба, — я відрізаю тихо, але твердо.

Він ковтає повітря, губи смикаються, ніби шукають слова.
— Я все поясню, ти ж знаєш, я…

— Замовкни. — Я навіть не підвищую голосу. І все одно він зупиняється, ніби я вдарила його долонею.

Я відвертаюсь. Нахиляюся, щоб узяти сумку з вішалки. Ключі холодні в долоні. Він робить ще один крок, уже простягає руку, немов хоче торкнутися плеча.

— Жанно, дай мені шанс, я прошу…

Я вдягаю пальто. Повільно. Розмірено. Як людина, яка вирішила все ще вночі.
— У тебе вже був шанс, Сашо.

Він завмирає. Наче не вірить, що я справді виходжу.
Я дивлюсь йому прямо у вічі.
— Подбай про дітей. Вони твої.

І йду. Не озираючись. Двері зачиняються м’яко, без гуркоту. Але цей звук відлунює в мені так, ніби впав цілий будинок.