8 Оленсандр

— Ти маєш її звільнити, — голос Жанни твердий, майже холодний.
Я здригнувся, хоча й намагався зберігати спокій.

— Жанно, це неможливо, — кажу, відводячи очі. — Вікторія — один із ключових людей у компанії. Вона веде проєкти, які… які ми не потягнемо без неї.

Вона не відповідає одразу. Лише дивиться так, що мені хочеться опустити голову.

— Ключовий співробітник? — повільно перепитує. — Чи твоя коханка?

Від цих слів у мене стискається горло. Я хочу заперечити, але розумію: заперечувати безглуздо. Ми вже все сказали один одному.

— Це бізнес, — врешті видавлюю я. — Ти мусиш зрозуміти: я не можу приймати рішення емоціями. Якщо я її звільню — ми втратимо контракт. Це мільйони, Жанно.

— А якщо ти не звільниш, то втратиш мене, — її відповідь звучить спокійно, майже тихо. Але це той спокій, за яким стоїть безодня.

Мені наче землю з-під ніг вибили. Я хочу сказати, що люблю її, що ніколи не дозволю собі знову помилки, що все ще можна виправити. Але у горлі пересохло.

Всередині мене починається боротьба.
З одного боку — компанія, робота, те, що я будував роками. Вікторія дійсно незамінна. Без неї все може розсипатися.
З іншого боку — Жанна. Моя дружина. Діти. Родина, яку я втрачаю прямо зараз, якщо зроблю неправильний крок.

Я дивлюся на неї і розумію, що вперше за багато років я не контролюю нічого.

Я сиджу в машині, але навіть не заводжу двигун. Руки на кермі тремтять, ніби після марафону.
Звільнити Вікторію…
Жанна навіть не уявляє, що це означає.

Я витратив роки, щоб витягнути компанію з боргів. Вкладав нерви, ночі, здоров’я. І тепер усе це має зруйнуватися через один необдуманий крок? Та вона ж знає, що Вікторія тягне на собі половину наших контрактів!

Але її слова не дають спокою: «А якщо ти не звільниш, то втратиш мене».
Втрачу її. Втрачу дім. Дітей. Усе, що начебто робив заради них.

Я сам загнав себе в пастку.
Вікторія… Чорт би її забрав. Я думав, що це швидкоплинне — помилка, раз і все. Але вона тримає мене міцніше, ніж я визнаю. Не лише як коханка, а як фахівець.
Без неї компанія хитнеться. А якщо компанія впаде — хто я тоді? Що лишиться від мене?

І все ж я бачив очі Жанни. У них не було злості, тільки біль. Біль, який я сам і завдав.
І тут мене накриває — сором, відчай, злість на себе самого. І водночас образа на неї. Як вона може ставити мене перед вибором? Хіба не бачить, що я роблю все це для нас?

Я стискаю кермо так, що кістки біліють.
Я мушу виграти цю партію. Не можна допустити, щоб мене загнали в кут. Інакше — кінець.

Телефон загорівся на екрані: Іра.
Я ковтаю повітря, наче після удару в груди. Не вчасно. Зовсім не вчасно.

– Так? – голос хриплий, глухий.
– Саша, все гаразд? – у ній чути тривогу.
– Ні, – видихаю. – Проблеми вдома.

На тому кінці лінії кілька секунд тиші. Потім вона каже:
– Це через Вікторію?

Я зціплюю зуби.
– Ти звідки знаєш?

– Бо я сказала Жанні, – відповідає вона рівно, без тіні каяття. – Вона мала знати правду.

Мене наче ошпарює.
– Ти що, з глузду з’їхала? – ричу у слухавку. – Це наші справи, Іро! Наші!

– Твої, Сашо, і її. Але не мої. Ти зробив із Жанни тінь. Думав, ніхто не побачить? Думав, що я буду мовчати, коли всі в компанії вже шепочуться?

Я стискаю телефон так, що пальці біліють. У горлі клубок.
– Ти підставила мене… рідного брата!

– Я врятувала Жанну, – її голос холодний, мов криця. – Вона заслуговує на більше, ніж брехня і зради.

Я відчуваю, як у мені піднімається лють.
– Ти зруйнувала все, – шиплю. – У бізнесі, вдома… Ти не уявляєш, що ти наробила.

– Ти сам усе зруйнував, Сашо, – її слова лягають, як вирок. – Я лише відкрила їй очі.

Лінія обривається. Я сиджу, втупившись у чорний екран. Усередині пульсує лише одна думка:
Зрада. Від власної сестри.