7 Жанна

— Ти лазила в моїй пошті? — його голос різкий, і я бачу, як напружилися плечі.

Я знала, що він піде в захист. Знала, але все одно щемить усередині. Я не перевіряю його телефон, не риюсь у кишенях. Просто випадково побачила той рахунок у спільній пошті, куди нам надходять і сімейні чеки. Але тепер я винна.

— Це сімейна пошта, Саш, — кажу спокійно, хоча руки тремтять. — Я не шукала, просто… побачила. І хочу зрозуміти.

Він відвертається, наче йому важко дивитися на мене.
— Це… технічний момент. Вікторія бронювала. Ти ж знаєш, вона займається організацією поїздок.

— І ви жили в одному номері? — питаю прямо. Голос видається чужим, ніби не моїм.

Він рвучко зітхає, стискає кулаки.
— Господи, Жанно, ну невже ти справді думаєш, що я такий ідіот? Що я прямо так виставлю себе?

Мене обпікає ця його зверхність. Як завжди: він ставить мене у позицію, де я — істерична дружина, яка «надумала». І найгірше, що я відчуваю себе саме так.

Я хочу крикнути, хочу змусити його зізнатися. Але щось мене зупиняє. Може, страх почути правду. Може, діти в сусідній кімнаті.

— Я просто хочу, щоб ти сказав мені правду, — кажу тихо, і голос зривається. — Це єдине, чого я прошу.

Він знову відвертається, і я бачу його спину. Глуху, холодну, наче стіну, об яку розіб’ється будь-яке моє слово.

І мені стає моторошно самотньо у власному домі.

Я дивлюся йому у спину, але цього разу не дозволю втекти.
— Саша, — кажу рівно, майже спокійно. — Скажи мені одне. Ти спав із Вікторією?

У кімнаті стає так тихо, що чути, як тікає час. Його плечі різко напружуються. Він завмирає, наче чекає удару.

— Жанно… — тихо починає, але я перебиваю:
— Тільки правду.

Він повільно обертається. Його обличчя бліде, погляд розгублений. Я бачу, як він шукає слова, як ковтає сухе повітря. І я вже знаю відповідь.

— Так, — нарешті каже він. Голос глухий, винуватий. — Це сталося.

Мене ніби хтось ударив. Серце падає кудись униз, і я стискаю край столу, щоб не похитнутися.

— Це була помилка, — він квапливо додає, робить крок до мене. — Жанно, ти мусиш повірити: я не хотів цього. Я сам не розумію, як так вийшло. Це раз. Випадковість.

Я дивлюся на нього й чую, як він намагається рятувати себе словами. «Помилка», «випадковість»… А для мене це зрада. Пряма і гола, без прикрас.

— Ти називаєш це помилкою, — тихо кажу я. — А для мене це кінець довіри.

Він простягає руку, але я відходжу на крок назад. І в цьому русі — уся моя втеча від того, ким ми були.

— Жанно, послухай мене, — він говорить швидко, майже захлинається власними словами. — Я помилився. Це було… це нічого не значить! Ти — моя дружина. Ти — моя сім’я. Я не хочу тебе втратити.

Його голос звучить щиро, але в мені вже немає того ґрунту, де ці слова могли б прорости.

— Ти ж знаєш, я працюю, я втомлююсь, там… напруження, відрядження, робота. Вікторія сама… — він заминається, наче намагається обрати м’якше пояснення. — Вона скористалася моментом. Я був слабким. Але я клянусь, більше нічого не буде.

Я дивлюся на нього і думаю, як безглуздо звучить «вона скористалася». Він же не підліток. Він чоловік, мій чоловік. І він зробив вибір.

— Це раз. Помилка. Я прошу тебе, не руйнуй нас через… дурість. У нас діти. Родина. Ми ж завжди були разом, пам’ятаєш?

Його очі блищать, він тягнеться до моїх рук. Я не відштовхую, але й не дозволяю взяти мене. Всередині мене вже щось луснуло.

Я чую його слова, але вони пролітають повз. У голові крутиться тільки одне: він зрадив. І тепер кожне «я тебе люблю» звучить як порожня фраза з реклами.

— Ти хочеш, щоб я повірила? — питаю тихо. — Що це більше не повториться?

Він киває гарячково, майже вдячно, ніби я вже погодилась.
А я думаю: невже він справді вірить, що одного «пробач» буде досить?