6 Олександр

Я відчиняю двері й одразу відчуваю, як у квартирі пахне вечерею — тушкованими овочами й чимось солодким, певно, Жанна пекла пиріг для дітей. Тепло. Домашньо. І водночас ніби щось у повітрі висить важке, невидиме.

— Привіт, — кажу, знімаючи пальто. — Як день?

Жанна підводить на мене очі. Вони втомлені, ніби трохи червоні. Усміхається, але якось механічно.
— Нормально. Діти щойно повечеряли.

Я киваю й роблю кілька кроків до кухні. Всередині вже зріє відчуття провини. Як сказати їй?

— Слухай… — я зупиняюся, стискаючи телефон у руці. — Завтра мені треба їхати у відрядження. На три дні.

Її брови ледь сіпаються. Наче здивування. Чи це я надто прискіпливо дивлюсь?

— Знову? — голос спокійний, але якийсь тугий, наче всередині тримається нитка, що ось-ось обірветься.

— Так, контракт у Харкові. Вікторія вже все підготувала, треба моє підписання і зустріч з партнерами.

Жанна опускає погляд у стіл. Пальці ковзають по скатертині, ніби їй є що сказати, але вона ковтає слова.

Вона мовчить кілька секунд, ніби обмірковує. Потім рівно, але дуже тихо запитує:
— А хто їде з тобою?

Серце стискається. Я наче заздалегідь знав, що це прозвучить, але все одно не готовий.
— Ну… команда, як завжди, — відповідаю, уникаючи погляду. — Вікторія, ще двоє юристів.

Жанна легенько киває. Пальці ковзають по скатертині, вона наче хотіла щось додати, але знову проковтнула слова.

— Ясно, — каже просто.

Я чекаю, сподіваючись на ще одне запитання, на будь-яку реакцію, але більше нічого не лунає. Лише тиша, в якій чомусь відчуваю холод.

Я нахиляюся, цілу в скроню. Вона не відсувається, але й не відгукується. Це ранить сильніше, ніж будь-який докір.

«Три дні, — думаю. — Може, цього разу справді не варто?..» Але Вікторія вже все забронювала. І відмовитись — означає пояснювати. А я не хочу пояснювати.

Жанна робить ковток чаю, довше, ніж потрібно, ніби тягне час. Потім знову піднімає на мене погляд:
— А минулого разу… коли ти їздив у відрядження. Вікторія теж була там?

Я відчуваю, як плечі мимоволі напружуються. Чорт.
— Так, — відповідаю рівно. — Вона завжди їздить.

— Завжди? — уточнює Жанна. Тон у неї все ще тихий, але він звучить наче вивірений, як у людини, яка шукає підтвердження власним здогадам.

Я зітхаю.
— Розумієш, Вікторія дуже цінний співробітник. Вона веде ключових клієнтів, знає всі деталі контрактів. Без неї там не обійтися.

Жанна киває. Зовні спокійна, але я бачу, як у кутиках її губ ледь-ледь сіпнулося.

— Розумію, — каже вона. — Ти ж умієш цінувати своїх людей.

Я посміхаюся криво, відчуваючи, що кожне слово наче гачок, на який мене ловлять. Але поки ще не кричать, не звинувачують. Просто питають. І від того стає страшніше.

Я вже хочу піднятися з-за столу, коли Жанна, наче мимохідь, кидає:
— До речі, я бачила у твоїй пошті рахунок з готелю. За один номер.

Світ на мить завмирає. Серце різко б’є у скронях, наче мене застукали на місці злочину. Повітря раптом здається надто густим, важким.

— Що? — виривається з мене різкіше, ніж хотів. — Ти лазила в моїй пошті?

Слова виходять майже криком, але я вже розумію, що це поганий хід. Вона спокійно дивиться на мене, без крику, без сліз. І від цього в сто разів гірше.

— Просто поясни, Саш, — каже тихо.

Мене починає розривати всередині. Я знаю, що це був технічний момент, який ми з Вікою навіть не обговорювали — швидше за все, готель просто зробив помилку, або вона спеціально замовила так. Але як це звучить зараз? Як це виглядає?

Я відчуваю, як щелепа стискається. Гнів, сором, страх — усе разом. Я хочу сказати «це не те, що ти думаєш», але розумію: саме ця фраза звучить найбільш винувато.