5 Жанна

Я нервово поправляю волосся, коли лунає дзвінок у двері. Іра заходить, як завжди, усміхнена, але сьогодні її усмішка якась натягнута. Вона міцно обіймає мене, і я відчуваю, як у горлі знову збирається клубок.

— Ти вся якась бліда, Жанно, — каже вона, відступаючи й уважно вдивляючись у моє обличчя.

— А як інакше, Іро? — видихаю, ледь стримуючи сльози. — У голові тільки одне: а раптом це правда. Раптом він справді…

Я не можу закінчити. Сором, біль і відчай стискають мені груди.

Іра сідає поруч на диван і бере мою долоню в свою.
— Я довго мовчала, бо не хотіла руйнувати вашу сім’ю, але, Жанно… Я бачила їх разом. Не один раз. З Вікторією.

Я заплющую очі. Земля під ногами наче йде обертом.
— Ти впевнена? Може, це… робота? Вона ж його співробітниця.

— Я теж собі так казала, — тихо відповідає Іра. — Думала, ну мало що, бізнесові зустрічі. Але, Жанно… Я чула розмови. Вже навіть рада директорів пліткує. Там усі впевнені, що між ними щось є.

Я відчуваю, як всередині все холоне. Плітки. Рада директорів. Тобто це не тільки мої здогади чи слова Іри — це вже знають усі. Всі, крім мене.

— Чому ти мені одразу не сказала? — голос зривається. — Ми ж із тобою все життя подруги.

Іра опускає очі.
— Бо ти для мене завжди була ближчою за брата. І я боялась зламати те, що у вас є. Але мовчати більше не можу. Ти заслуговуєш знати правду.

Я хитаю головою, не знаючи, що відповісти. Мені хочеться кинутися плакати в неї на плечі, але одночасно в мені щось кричить: «Не довіряй нікому. Навіть їй».

— Я подам на розлучення, — кажу мертвим голосом. 

— А діти? — Іра дивиться на мене так, ніби боїться почути мою відповідь. — Ти подумала, як вони сприймуть, якщо ти підеш?

Я стискаю руки в кулаки.
— Звісно, подумала. Це ж перше, про що я думаю, коли прокидаюся. Але, Іро… Я не хочу, щоб вони росли у брехні.

— Брехня брехнею, — лагідно, але твердо каже вона. — Але він їхній батько. І ти сама знаєш, як вони до нього тягнуться. Андрійко обожнює його, а маленька без нього заснути не може.

Я мовчу. В голові клубком плутаються спогади: як Саша підкидає дітей у повітря, як вони сміються всі разом… І як я сама дивлюся на нього тепер — із сумнівом і недовірою.

— Не рубай з плеча, — Іра стискає мою долоню сильніше. — Я не кажу, що маєш мовчати чи терпіти. Але якщо даси йому шанс, поставиш його перед фактом — «або я і сім’я, або…» — ти побачиш його справжнє обличчя.

Я нервово сміюся.
— А якщо це обличчя мені не сподобається?

— Тоді ти принаймні знатимеш, що зробила все, що могла. Але якщо підеш одразу… він злякається втратити дітей і вчепиться в бізнес ще дужче. І тоді Вікторія тільки виграє.

Я знову замислююся. Іра права: я не хочу бути тією, хто зруйнував сім’ю власними руками. Але ж як боляче уявляти, що я для нього тепер не єдина…

— Добре, — шепочу, відчуваючи, як у грудях клубиться нове рішення. — Я поговорю з ним. Але так, щоб він більше не мав куди відступати.

Іра киває, і я бачу в її очах полегшення. Але мені здається, що в глибині є ще щось… тривога чи навіть страх. Наче вона й сама не впевнена, чим усе це закінчиться.