4 Олександр

Я тихо закриваю двері в спальню, щоб не розбудити Жанну. Вона останнім часом виглядає виснаженою, і я вирішив сам завезти Андрійка в школу. Машина вже чекає під домом, син сонно чапає до дверей, тримаючись за рюкзак.

Я дивлюся на нього і відчуваю, як всередині розростається провина.
Перед ним. Перед Жанною. Перед усією нашою родиною.

Я працюю забагато. Це виправдання, яке зручно повторювати, але ж воно не пояснює нічого. Бо крім роботи є ще й… Вікторія.

Її ім’я звучить надто голосно у моїх думках. Ділова, зібрана, цінна для компанії настільки, що я не можу дозволити собі її втратити. І не тільки як працівницю.

Я зціплюю зуби, ведучи машину вранці крізь трафік.
Як я докотився до цього? Маю дім, дружину, двох прекрасних дітей — і все одно чіпляюся за чужу руку, чужі очі.

Я кидаю погляд у дзеркало заднього виду: Андрійко дивиться у вікно, щось мугикає собі під ніс.
А я думаю тільки про те, як увечері знову дивитимуся Жанні у вічі й відчуватиму, що вона щось здогадується.

Я сідаю за стіл у своєму кабінеті, ще не встигнувши зняти пальто. Кава в термочашці давно охолола, але мені й не хочеться свіжої. В голові гуде — вдома щось не так. Жанна була якась чужа, натягнута, і це відчуття не відпускає.

— Контракт із «НордТехом» готовий, — голос Вікторії лунає впевнено, як завжди. Вона входить без стуку, у темно-синій сукні, яка підкреслює кожен рух. — Я все перевірила: документи чисті, деталі узгоджені. Ми можемо підписувати.

Я киваю, переглядаючи папку, яку вона кладе на стіл. Її манікюр ідеально поєднується з кольором обкладинки — дрібниця, але я помічаю.

— Добре, — кажу коротко.

Вона нахиляється трохи ближче, ніж потрібно. Її парфуми — важкі, солодкі. Колись вони викликали у мене інший настрій, а тепер — лише втому.

— Ти виглядаєш виснаженим, — м’яко зауважує вона. — Може, варто хоч іноді дозволяти собі відпочити? Зі мною, наприклад? — Її усмішка майже непомітна, але прозора.

Я зводжу очі від паперів. Вона гарна, беззаперечно. Впевнена. Та зараз у мене навіть думка про неї викликає напруження, а не бажання.

— Зараз не час для цього, — відповідаю рівно. — Зроби так, щоб підписання пройшло без затримок. Це головне.

На мить в її погляді з’являється щось гостре — образа чи злість. Але вона швидко ховає це за професійною маскою й усміхається:

— Як скажеш, Олександре, —  вона робить паузу, нахиляється ближче.  — Я знаю, як зарадити твоїй втомі, — каже тихіше, ніби довіряє таємницю. — На наступне відрядження я вже забронювала готель із СПА. Ми зможемо чудово провести час, без поспіху й зайвих думок. Тільки ти й я.

Я стискаю щелепи. У голові виникає картинка: басейн, пар, її дотик. І водночас — інша картинка: очі Жанни, насторожені, недовірливі, такі, що бачать більше, ніж я хотів би.

Я не кажу нічого. Лише ховаюся за мовчанкою, перегортаючи сторінку документів. Вікторія чекає секунду, ще одну — і, не дочекавшись відповіді, відходить до дверей.

— Добре, — кидає майже весело. — Побачиш, це саме те, що тобі потрібно.

Двері зачиняються, а в мені лишається порожнеча. Раніше я б відчув азарт. Тепер — тільки тягар.