3 Жанна

Я сиджу в його кабінеті, дивлюся на телефон у своїй руці й відчуваю, як серце калатає так, ніби я щойно вкрала щось заборонене.

Я ніколи не перевіряла його. Ні телефон, ні пошту, ні кишені піджака. Це було нижче моєї гідності. У нас довіра. У нас сім’я. У нас — двоє дітей.
А тепер я тримаю цей чорний прямокутник, і пальці тремтять так, що екран майже вислизає.

Я вводжу код розблокування. Доступ відкрито. Але месенджери…
Усі під паролем. WhatsApp, Telegram, навіть Viber, яким він майже не користувався.
Я пробую кілька комбінацій — дні народження дітей, мої, його. Ніщо не підходить.
Мовчазний екран уперто відштовхує мене.

І тут мене накриває хвиля відрази.
Що я роблю?
Я нишпорю в телефоні власного чоловіка, наче чужа, наче злодійка у власному домі.

Мені хочеться кинути цей телефон об стіну й закричати, щоб усе повернулося назад, щоб цього дня ніколи не було.
Але Іринин голос звучить у голові знову:
“Я не на його боці. Я на твоєму.”

Я заплющую очі. Якщо вона не збрехала — я мушу знати. Я мушу побачити правду своїми очима. Інакше зійду з розуму від цих здогадок.

Двері риплять.
Я здригаюся — він.

Його погляд ковзає по мені, по телефону в моїх руках. Я розумію, що мене застали.
Всередині мене все стискається від сорому. Я не хочу, щоб він бачив мене такою: жінкою, яка нишпорить у його речах. Це не я. Це не Жанна, якою я була.

Я викручуюся, слова злітають самі:
— Хотіла перевірити, чи поставив ти будильник.

Брехня пече в роті, наче розпечене залізо.
Він дивиться на мене довше, ніж зазвичай, але нічого не каже. Просто забирає телефон.

Коли він іде, я лишаюся сидіти в кріслі, обхопивши голову руками.
У мене всередині змішується все: сором, лють, безсилля, страх.
Я зневажаю себе за те, що рилася в його таємницях. Але ще більше — його, за те, що змусив мене стати такою.

Ми лягаємо пізно. Діти вже давно сплять, квартира тихо дихає ніччю.
Олександр вмощується поруч, кидає звичне:
— Складний день, завтра буде легше.

Його голос м’який, звичний, рідний… і водночас чужий.
Я лежу, втупившись у стелю, й відчуваю, як мене розриває зсередини. Я хочу запитати прямо: “Хто вона?”
Хочу кричати, вимагати відповіді, скинути з себе цей тягар.

Але я мовчу.
Ірина пообіцяла прийти завтра. Вона скаже більше, ніж уривчасті фрази телефоном. І тоді я матиму факти, а не лише підозри.

Олександр повертається до мене й кладе руку на мою талію. Його дотик теплий, знайомий, та моє тіло відсмикується, ніби від полум’я.
Я роблю вигляд, що просто змінюю позу.

— Все добре? — він шепоче.
— Так, — відповідаю надто швидко, надто різко.

Він замовкає, але я відчуваю, як він і далі дивиться в темряві.
Між нами — кілька сантиметрів, які здаються прірвою.

Я закриваю очі й силую себе дихати рівно.
Тільки до завтра.
Я витримаю до завтра.

Бо сьогодні — я ще не маю права на крик.

Мені лише двадцять сім.
Але коли думаю про своє життя, то розумію: воно почалося й закінчилося в вісімнадцять, коли я вийшла заміж за Сашу.

Він був старший, упевнений у собі, з машиною, грошима і тим блиском, від якого мені паморочилося в голові. Батьки благали мене вступати до університету, отримати освіту, "не губити себе". А я — вперлася. Бо як можна було відмовитись від чоловіка, який носив мене на руках, дарував квіти посеред ночі й казав, що зробить мене найщасливішою?

Я не жалкувала. Ніколи.
Я справді була щаслива. Мені подобалося варити борщі, складати дитячі іграшки в коробки, чекати його з роботи. Я була дружиною і мамою — і це здавалося сенсом.

А тепер… тепер в ліжку поруч з ним лежить жінка, яка не знає, хто вона без нього.
Я не бізнес-леді. Не актриса. Не лікарка.
Я — тиша між стінами, запах випраної білизни й тінь біля його плеча.

І якщо він справді зрадив… то що залишиться від мене?

чекаю на ваші коментарі. Як вам Жанна? Чи була його зрада закономірною?