2 Олександр

Я відкриваю двері ключем і одразу чую знайомий запах — трохи кориці й свіжоспеченого хліба. Звичний, теплий дім. Знімаю піджак, кладу портфель біля вішалки. Сьогоднішній день був пеклом: нарада, документи, ще й дзвінок з банку. Усе, про що я мрію, — вечеря з дітьми і пів години тиші.

— Жанно, я вдома, — кличу в коридор.

Вона виходить із кухні. Усміхається, але щось у цій усмішці не так.
Напружена. Занадто правильна, наче відрепетирувана.

— Привіт, — каже вона й обіймає мене, швидко, ніби формально.

Я нахиляюся, щоб поцілувати її, але вона відводить голову й робить вигляд, що йде поправити серветку на столі. Дрібниця, але я помічаю. Я завжди помічаю, коли вона віддаляється.

— Як день? — питає, наливаючи мені чай.

— Як завжди, — я сідаю й дивлюся на неї. Вона рухається по кухні швидко, нервово, наче намагається весь час щось робити, аби не зустрічатися зі мною очима.
— А ти якась… втомлена. Все добре?

— Усе гаразд, — відповідає занадто швидко.

Я примружуюсь. У її голосі є напруження, яке не сховаєш навіть за усмішкою.
— Точно?

Вона підходить ближче, ставить переді мною тарілку. Усміхається знову, але ця усмішка крихка, як скло.
— Точно, Сашо. Просто день важкий.

Я беру виделку, але не можу відірвати від неї погляд. Вона поруч, але наче далеко.
Зазвичай Жанна зустрічає мене інакше: теплими обіймами, щирим сміхом, коротким «як ти?». А сьогодні між нами — стіна. Невидима, але відчутна.

Що сталося?
Я хочу запитати прямо, але стримуюся. Може, справді втомилась. Може, діти капризували.
Та в душі наростає тривога: щось не так. І я не розумію що.

Після вечері я піднімаюся до дітей.
Син показує нову аплікацію з картону, донька гордо демонструє малюнок — я у них вийшов із кумедним великим носом. Я сміюся, цілу їх у чоло й відчуваю, як напруга робочого дня відходить.

— Ви в мене найкращі, — кажу й обіймаю обох одразу.

Маленькі ручки чіпляються за мою шию, і в цей момент мені здається, що все в житті правильно. Все, крім тієї крихкої стіни між мною й Жанною.

Коли діти нарешті влягаються, я виходжу в коридор. Дивно тихо.
— Жанно? — кличу.

Немає відповіді.
Я спускаюся вниз і бачу світло в кабінеті. Відчиняю двері й завмираю.

Вона сидить у кріслі… з моїм телефоном у руках.
Її пальці ковзають по екрану так, ніби вона намагається щось встигнути переглянути.

— Що ти робиш? — слова вириваються самі, трохи різкіше, ніж я хотів.

Жанна здригається, підводить голову. Очі широко розкриті — спіймана. Але вже за секунду вона відводить погляд, кладе телефон на стіл і намагається всміхнутися.
— О, я… вибач. Хотіла знайти твій будильник на завтра. Ти ж завжди забуваєш ставити, а в тебе рання зустріч.

Вона говорить рівно, навіть лагідно, але я бачу, як нервово сіпається її рука, коли вона поправляє волосся.

— Будильник? — повторюю. Я знаю, що вона бреше. Жанна ніколи не лізла в мій телефон. Це не її стиль.
Та в її очах така впертість, що я не знаходжу слів для заперечення.

— Так, — каже вона тихо. — Я просто не хочу, щоб ти проспав.

Я дивлюся на неї ще кілька секунд, намагаючись зрозуміти, що змінилося в цій жінці, яку я знаю стільки років.
Врешті беру телефон, киваю й удаю, що прийняв пояснення.

Але коли виходжу з кабінету, мене не покидає відчуття: між нами щось почало руйнуватися. І я навіть не знаю, коли наш ідеальний світ зробив першу тріщину.