1 Жанна

Я стою на кухні й витираю тарілки. Тиша в домі рідкісна — донька в садочку, син у школі, а Саша, як завжди, на роботі. Лише м’який гул холодильника й сонячні відблиски на плитці. Звичайний день, нічого особливого.

Телефон дзвонить, і на екрані висвічується: Ірина.
Я усміхаюся — ми з нею давно більше, ніж родички. Вона познайомила мене з Сашею, і я завжди вважала, що між нами особливий зв’язок: подруги, сестри, майже рідні душі.

— Привіт, Ірко, — беру слухавку, спокійна й розслаблена. — Що там у тебе?

Її голос звучить інакше, ніж зазвичай. Не легкий, не насмішкуватий — важкий.
— Жанно… я довго думала, чи варто говорити. Але я не можу більше мовчати.

Я відчуваю, як у грудях щось стискається, а серце робить зайвий удар.
— Що трапилось? — питаю, намагаючись звучати рівно.

Ірина робить паузу. Я майже чую, як вона зважує слова.
— Ти знаєш, я завжди тебе любила. Ти для мене — більше, ніж дружина брата. Ти моя найкраща подруга. І… я не стану на його бік, якщо він робить дурниці.

Мені раптом стає холодно. Я притуляю телефон до вуха міцніше, наче від цього почую щось інше, краще.
— Іро… говори вже.

Вона зітхає.
— У Саші є жінка. Не випадкова. Вона працює з ним. І я не могла більше дивитися, як ти живеш, нічого не підозрюючи.

Я завмираю. У мене в руках все ще кухонний рушник, і я стискаю його так, що пальці біліють. У голові дзвенить. Слова Ірини звучать, наче хтось обрушує цеглини на дах мого дому.

— Ти жартуєш, — шепочу, хоча знаю: Ірина ніколи б не пожартувала так.

— Жанно, — її голос м’який, але впертий, — я не на його боці. Я на твоєму.

Світ довкола ніби зупиняється. Тиша стає нестерпною. Я дивлюся на вікно, за яким колишеться гілка яблуні, і думаю лише одне: моє життя тільки-но тріснуло навпіл.

Я відключаю дзвінок і кілька секунд просто тримаю телефон у руці.
В кімнаті тихо, але в мені реве гроза. Серце калатає так, ніби я пробігла марафон.

Ні. Це якась помилка.
Іра перебільшує, щось не так зрозуміла. Вона могла почути плітки. Вона могла переплутати факти. Вона ж завжди різко висловлюється…

Я роблю крок до столу й натикаюся на кухонний стілець. Ледь не падаю.
Сідаю й дивлюся перед собою, але бачу лише розмиту пляму.

У Саші є жінка.
Ця фраза крутиться в голові, як заїжджена платівка.

Мене ніби облили крижаною водою. Спершу злість, потім біль, а потім — порожнеча.
Я чіпляюся за найменші сумніви, щоб не зірватися:
— Якщо вона бреше? Якщо Іра просто злиться на брата? У них завжди були суперечки через бізнес. Може, вона хоче його підставити…

Я підводжуся й починаю ходити кухнею туди-сюди, стискаючи руки так, що нігті врізаються в шкіру.
Погляд падає на холодильник, де магнітом прикріплене фото: ми з Сашею й дітьми на морі. Він обіймає мене, сміється.
Я відчуваю, як у горлі піднімається клубок.

— Господи… невже це правда?

Я відчуваю, як по щоках течуть сльози. Не стримані, гарячі, несподівані. Вони біжать, а я не можу їх зупинити.
Я ловлю себе на тому, що хочу негайно подзвонити Саші. Запитати прямо: “Це правда? Ти мені зраджуєш?”
Але щось зупиняє мене.
Страх.
А раптом він скаже «так»? А раптом у його голосі я почую байдужість?

Я витираю обличчя долонями, наче це може стерти все, що щойно почула.

Ні. Я не вірю. Спершу маю побачити сама. Мені потрібні докази.

І тоді я думаю: можливо, я не та дружина, якою він мене бачив. Я можу бути іншою. Жінкою, яка знайде правду.