27

Минуло ще кілька днів і мене врешті виписали з лікарні. Почувалась я вже набагато краще, проте бандаж на шиї все ще приносив достатньо дискомфорту. Я дуже хотіла додому і коли ми заїхали на таку рідну вулицю, моє серце забилось частіше. Давид категорично не дозволив залишитись мені самій, то ж сказав, що переїде до мене. Спочатку, звісно, він вмовляв мене, щоб пожити в його квартирі, але я відмовилась. Розумію, що вдома буде мені значно легше та спокійніше. Адже до квартири Давида, я думаю, його батько має більший доступ, ніж до моєї. Але цього я не казала йому, щоб не розчаровувати. Давиду й так зараз нелегко. Коли ми піднялись до квартири, то перед дверима вже чекала Олеся та Соня. Побачивши мене, киця просто кинулась мені до ніг, що здавалось мені надзвичайно дивним. Та я була рада, що вона нарешті полюбила мене.

— Вітаю. Нарешті ти вдома, — сусідка обережно обійняла мене.

— Дякую вам. Насправді. Якби не ви, то не знаю, що б зі мною було, — я сильніше, наскільки могла, притиснулась до жінки в обіймах.

— І я теж дякую, — заговорив Давид, — бо ви врятували…нас.

— Так, діти, годі, — Олеся засміялася, — я зробила те, що було потрібно. І дуже рада, що все вийшло. А тепер, думаю, ви хочете побути удвох. 

— Утрьох, — задоволено сказав Давид і я посміхнулась.

— Ну тоді вже вчотирьох, — нахилившись, я взяла Соню на руки, — ця дівчина теж заслужила на увагу. 

Сусідка ще раз привітала мене та зникла за дверима своєї квартири. А ми тим часом теж зайшли всередину. Я вдихнула рідний аромат. Але думками повернулась в той час, коли будучи тут, жахливо страждала і хотіла якнайшвидше втекти. Погляд зачепився за валізу від Сергія, що так і залишилась стояти на тому ж місці. Я скривилась. Хотілося вдарити нею його в обличчя за те, що він мало не вбив мене. Та найгірше в цьому, що чоловік справді хотів це зробити. І зіпсоване колесо моєї машини досі не дає мені спокою. Давид заніс продукти на кухню, сумку з моїми речима в кімнату. А я продовжувала стояти у передпокої, тримаючи на руках кицю. 

— Так і будеш там ховатися? — засміявся Давид з кімнати.

— Я просто…задумалась…— я повільно зняла своє взуття і пішла до вітальні.

— Ти вже вдома, — чоловік обійняв мене, — ми вдома.

— Ми? — я засміялась, — а хіба не тобі страшенно не подобався цей район? Цей будинок? Ти, здається казав, що тут живуть маньяки і злодії…

— Так, я знаю. Знаю одну злодійку, — він поцілував мене в губи, — вона вкрала в мене все.

— Давиде, — я різко змінила тему, бо мені насправді було це важливо, — а як ти? Після того, що ти дізнався про батька…

— Яно, не треба, — він опустив голову, — я намагаюсь тримати себе в руках. Але насправді мені хочеться просто розірвати його на шматки. Хіба я міг уявити, що він на таке здатен? Хотіти розлучити мене з Аліною, бо вона справді виявилась підступною… Нехай. Але захотіти вбити тебе…мені це просто не вміщається в голові.

— Я розумію, як тобі зараз важко, — я провела долонею по його щоці, — і не знаю, як допомогти тобі. Але мені страшно, Давиде. Раптом він знову зʼявиться. І може вчинити щось гірше.

— Навіть не думай про таке, — чоловік різко перервав мене. — Тоді ти була сама. Беззахисна. Вразлива. Але тепер поруч з тобою я і більше ніхто не посміє щось заподіяти. Ви мої найдорожчі, — він ніжно торкнувся пальцями мого живота і від цього жесту в мене на очах зʼявилися сльози. 
Чи могла я декілька місяців тому подумати, що буду вагітною. Що батьком моєї дитини буде найпрекрасніший чоловік на світі, з яким я познайомлюся за дуже дурних обставин. Буду його підставною дівчиною. Але кохання набагто сильніше за будь-які перешкоди. І хай я ледь не померла… Та все це показало мені, яке насправді щасливе у мене життя. Навіть якби ми з Давидом більше ніколи не побачилися, у мене б залишилась дуже важлива його частинка. 
Ми разом приготували вечерю, поїли та вляглись на дивані, щоб подивитися мультик. Мені здавалося, що краще бути просто не може. Час від часу я спостерігала за Давидом, який дуже уважно дивився в екран ноутбука і на очах зʼявлялись сльози. Сльози щастя від того, що в моєму житті зʼявився той, для кого я важлива. Хто ставиться до мене з особливою ніжністю та теплом, той хто насправді кохає мене. Я ще сильніше притулилась до міцного тіла чоловіка, а він легенько обійняв мене рукою. Це був мій особистий рай, за який я була неймовірно вдячна. 
Вранці я прокинулась від чудового аромату кави. Давид знову вирішив порадувати нас чудовим напоєм, тому я швидко піднялась на ноги та ледь не бігла на кухню.

— Якщо кожного дня в квартирі буде такий чудовий запах, скоро я полюблю рано вставати, — я сіла за стіл і посміхалась.

— Не знаю, як у тебе, а от в мене такі ранки вже декілька років. Не відмовляю собі в задоволеннях, — чоловік щось чарував з чашками.

— Так і я теж. Тому завжди обирала довше поспати.

— Коли у тебе наступний огляд у лікаря?

— Не знаю. Не скоро. Сказали, що термін ще невеликий. Після аварії мене оглянули і сказали, що все чудово. І якщо мене нічого не турбуватиме, то бігати по лікарях не потрібно.

— Як ти думаєш, хто у нас буде? — Давид присів навпроти мене та взяв мої долоні у свої.

— Не знаю, — я знизила одним плечем, — але мені снився сон…і там була дівчинка.

— Я чомусь так і подумав, — він широко усміхнувся, — така ж красуня, як ти.

— Давиде…— я важко видихнула, — вір чи ні, але я така щаслива. Щаслива, що ти є у моєму житті. Що ми з тобою зустрілися, хоч і за таких дурних обставин. Коли ти тоді пішов…для мене наче зупинився світ, але я вчилась жити далі і…

— Тихо, досить, — він перебив мене, — будь ласка, давай не будемо більше згадувати про погане. Зараз, в цей момент мені вже байдуже на все. Що мій батько тебе попросив, що ти погодилась через гроші, що ти не зізналась, що ми посварились… Зараз все це більше не має значення, добре? Є ти, я і наша дитина. І більшого мені не треба. Бо ви — і є моїм всім.

— Я кохаю тебе, — я підвелась і повисла на його шиї.