26

Я непорушно лежала та дивилась в білу стелю. Пройшло вже декілька днів після аварії, але мені досі було дуже боляче рухатись. Боліла шия, але чи від травми, чи він цього неприємного бандажа — не розуміла. Я почувалась розбитою та спустошеною. Олеся, сусідка, вже не сиділа зі мною весь час, та вона і не повинна. То ж моя самотність давила на мене зі ще більшою силою. Моє тіло було знесилене, настільки, що я не могла навіть спати. Кожної ночі просто лежала з закритими очима, та сну не було. Не було в мене вже і сліз. Здається, що я виплакала вже все, що могла. І всередині була суцільна порожнеча. В палаті було тихо, лише апарат, що був підключений до моєї руки, час від часу видавав тихе пищання. Та зрештою тишу порушили лікар та медична сестра, які кожного вечора приходили до мене на перевірку.

— Як ви? — спитав вже трохи старший чоловік.

— Нормально, — тихо відповіла, — тільки хочу пошвидше зняти цей нашийник.

— Розумію, — він засміявся, — але з ним доведеться походити ще довго. Навіть вдома деякий час не варто буде його знімати.

— Чудово, — я важко видихнула і відвернулась. Хотілось заплакати, та сліз далі не було. Я втратила свою дитину, якій насправді я дуже зраділа. Мені ніхто нічого не казав за неї, отже, просто не хочуть розчаровувати. А я й не питаю. Бо напевно не зможу витримати, почувши таке прямо на власні вуха. Тому краще хай всі мовчать. Якось сама впораюся з цим болем. Мабуть добре, що не вийшло нічого розповісти Давиду. Так буде краще.

— Зараз ми введемо вам декілька препаратів та поставимо крапельницю, — заговорила медсестра.

— Для чого це? — я втомлено спитала і покірно дала жінці свою руку.

— Ви дуже знесилена, — говорив лікар, — ваш організм може не впоратись з навантаженням, яке буде тоді, коли ви встанете. Коли почнете більше їсти. Тому ми трохи допоможемо йому, щоб потім ви почувались добре, — лікар тепло посміхнувся, ніби нічого не сталося. Ніби ми з ним просто розмовляли за чашкою чаю, ніби хороші друзі. Це мене чомусь розізлило і більше я не говорила. Просто мовчки терпіла всі маніпуляції та не могла дочекатися, коли нарешті вони підуть геть. 
Не знаю, що медсестра мені ввела, але за деякий час я  почувалась дуже сонною. Але я сприйняла це як подарунок, що нарешті зможу поспати, тому втомлено прикрила очі і миттєво провалилась в сон. Проте вранці розплющити очі стало проблематично. Але я відчувала, що в палаті хтось є. Стало страшно, тому спробувала якнайшвидше прокинутись. Але це була лише Олеся.

— Привіт, — вона взяла мене за руку.

— Ви знову прийшли, — я слабо посміхнулась, — не знаю, як і дякувати.

— А ти не дякуй, — весело сказала жінка, — хіба я можу залишити тебе саму?

— Як там Соня? Мабуть сумує…

— Не хвилюйся, ця киця ще всім дасть жару. Не знаю, як ти з нею справляєшся. Бо мою квартиру вона вже сприймає, як свою і хазяйнує.

— О вона така…з характером…— я згадала про кицю і на душі стало трохи тепліше.

— Як ти взагалі? Що болить?

— Ще болить шия. І трохи боляче дихати на повні груди. Але лікар каже, що це скоро пройде. Найгірше, що оцей бандаж доведеться ще поносити.

— Ти впораєшся зі всім, — жінка провела рукою по моєму волоссю і я відчула, що мої очі намокли. Вона поводилась зі мною, наче мама. Та мама, яку все життя мені не вистачало. 

— Ой…— вона стурбовано глянула на свій телефон, — вибач. Я… я мушу відійти, скоро повернусь. Тільки не хвилюйся.

Олеся мало не вибігла з палати, а я просто здивовано дивилась їй вслід. Стало трохи сумно, але чого я вимагаю від неї. У жінки є власне життя, яке точно для неї важливіше. Зі мною вона так поводиться тільки з ввічливості чи чуйності. Але Олеся не зобовʼязана няньчити мене цілодобово. Деякий час я ще пролежала, намагаючись згадати той момент, як потрапила в аварію. Але мозок здається заблокував цей спогад, а від перенапруги розболілась голова. Тому я знов заплющила очі та на деякий час заснула. Скільки часу минуло, я не знаю. Але коли я відчувала, що прокидаюсь, то зрозуміла, що мене тримають за руку. Стало приємно, що сусідка таки повернулась. Але коли я повернула голову, то не повірила власним очам…

— Я…що, сплю? — тихо сказала і знову заплющила та розплющила очі.

— Привіт, — так само тихо сказав Давид. Він сидів поряд, присунувши крісло практично впритул до ліжка та тримав мене за руку. Я опустила погляд на наші переплетені пальці, а потім знову підняла голову, дивлячись на чоловіка.

— Що ти тут робиш?

— Ти не уявляєш, що я пережив за ці дні. Не знав де ти і що з тобою. 

— Кажеш це мені? — я гірко усміхнулась, — подивися що зі мною… Наче цього було мало, що ми з тобою… — не договорила, бо стало дуже неприємно.

— Ти отримала мій лист?

— Так…я ж…я ж писала тобі. Ми мали зустрітися. А потім ця аварія. Пройшло стільки днів, а ти зʼявився лише зараз. Я думала, що ти відразу знайдеш мене…

— Що? — Давид нахмурив брови, — ти писала мені? Ми…домовлялись про зустріч?

— Ти зараз знущаєшся? — я скривилась, — ось! Поглянь! — я важко потягнулась до свого телефону і дала йому починати наше невелике листування.

— Але це не я… Почекай, — Давид взяв телефон і підвівшись на ноги, почав ходити туди-сюди. Потім дістав свій телефон і щось дивився в ньому.

— Ну і? — врешті поцікавилась я.

— Немає цих повідомлень в мене. Жодного. Ні твоїх, ні моїх.

— Це…дивно?

— Невже… як же… Паскуда! — Давид так сильно стис свій телефон в руці, що здавалося ще трохи і екран просто трісне.

— Ти лякаєш мене, — я схвильовано дивилась на нього.

— Це батько. Бляха, чому я відразу цього не запідозрив! В той день він позичав мій телефон… щось там йому потрібно було для роботи. Ясно тепер, чого він повернув тоді мені його і став дуже дивно поводитися.

— Ти не уявляєш, який твій батько жорстокий, — я прошепотіла це так, щоб Давид непочув.

— Годі зараз про нього. То ти читала мій лист? — чоловік знову сів на крісло поряд зі мною та взяв за руку.