25

Я ходила туди-сюди кімнатою, притискаючи до грудей аркуш, який надіслав мені Давид. І паралельно кидала погляд на диван, де лежав тест на вагітність. На якому надто чітко було помітно дві яскраві лінії. Від усвідомлення всієї ситуації у мене затрусились коліна і я тримаючись за стіну, акуратно опустилась на стілець. Я вагітна. Вагітна від Давида. І в той же час він написав мені листа з вибаченнями та сказав, що кохає мене. Може я сплю? І це все відбувається насправді не зі мною… Я знову різко підвелася і почала ще швидше ходити кімнатою. Що тепер робити? Я дуже хочу відповісти йому взаємністю, якнайшвидше побачитись, вибачитись за все. Обійняти Давида… Поцілувати… І розповісти цю таку неймовірну новину. Але мені страшно. Раптом він не захоче цієї дитини. Може він написав це все, щоб ми справді були разом знову, але вагітність може налякати його. І він знову відмовиться від мене і нашого кохання. Я прикрила обличчя руками та знову заплакала. Коли, здавалося б, все стало краще, то тепер перетворилось у ще більш заплутану ситуацію. 
Я вхопила свій телефон і вже істерично хотіла дзвонити до Давида. Проте зупинила себе. Не знаю, чи готова зараз його чути… Не знаю, як відреагую на те, що він буде казати. А зараз нервуватись мені взагалі не варто. Тому я вирішила почати з простішого. Розблокувавши його номер, я просто написала йому повідомлення. Що отримала його лист. І що нам треба поговорити. Деякий час Давид мовчав, то ж я вирішила, що справді дарма затіяла це все. Але потім таки отримала відповідь. Чоловік хотів вже і негайно приїхати, але я повідомила, що зараз не вдома. Тому зустрітися зможемо ми лише завтра. Звісно ж, своєї нової адреси не вказувала. Доведеться їхати назад, проце це ніщо у порівнянні з такою важливою розмовою, що чекає на мене. 
Спати було надзвичайно важко. Я крутилась в різні сторони, мені заважала ковдра, було душно, хотілось пити. Внутрішнє хвилювання повністю заволоділо тілом і сон повністю зник. Навіть муркотіння Соня поряд не заспокоювало та не розслабляло. Мені чомусь було дуже страшно. Наче от-от має статися щось погане. Дочекавшись ранку, я почала збиратися. Все падало з рук, я мало не розбила чашку. Я вся тремтіла і відчувала, як всередині все стиснулось. Руки були холодними та вологими. Також я в істериці не могла знайти ключі від своєї автівки. І мою всю цю агонію перервав дзінок у двері. Серце застукало сильніше, бо тут я точно не чекала ніяких гостей. Але може все не так погано…і це просто якась сусідка. Я повільно підійшла до дверей, але на зло, тут не було вічка. То ж довелося дивитись на несподіваного гостя через відчинені двері.

— Ви…— я відчула, як почала тремтіти сильніше і вхопилась за двері, щоб не впасти.

— Тихо-тихо, — Сергій спробував зробити крок вперед, щоб напевно допомогти мені, але потім різко зупинився.

— Що ви тут робите!? Як знайшли мене!? — я говорила голосно і люто. Сама не очікувала від себе такої впевненості.

— Ну…— чоловік на мить замовк, обдумуючи щось, — у звʼязку з останніми подіями, це було не надто складно.

— Що? З якими ще подіями? — я важко дихала, бо страшенно бракувало повітря.

— Може ми зайдемо всередину? Не будемо кричати тут на весь коридор?

— І не подумаю впускати вас, — я вийшла трохи вперед, закриваючи йому прохід до квартири, — кажіть, чого прийшли. І забирайтеся геть!

— Ну гаразд, — Сергій сказав крізь зуби, — чого хоче Давид?

— Що? — я витріщилась на нього.

— Я знаю, що він щось надіслав вам, — Сергій кинув на мене важкий погляд, — що це було?

— Думаєте, я скажу вам? — я істерично засміялась, — ви і так зіпсували вже все, що могли. Ось… мені довелось переїхати, тільки б забути про все це. А ви й далі не даєте мені спокою? Ваша одержимість все контролювати… Робите вигляд, що так сильно турбуєтесь за майбутнє Давида. Але навіть не здогадались запитати в нього самого. Він вже не дитина, але ви продовжуєте тримати його в сталевому кулаці. Для чого?

— Бо він мій син!

— Ні! — різко відповіла я, бо мені насправді хотілось зробити йому боляче, — він не ваш син. Не рідний вам! І це завжди буде так. Що би ви не робили, це не зміниться.

— Що ти можеш знати про сімʼю, — фиркнув Сергій, — твої батьки взагалі покинули тебе. Так, не буквально. Але поїхали закордон і навіть не згадують про тебе. Раз в місяць надішлють декілька папірців і думають, що таким чином їхня совість буде тихішою. Скільки разів вони цікавились тим, як ти живеш? Що ти відчуваєш? Я відповім — жодного. А Давид для мене більше ніж син. Бо він єдиний, хто у мене залишився. Тому я мушу зробити для нього все найкраще!

— То може варто все-таки дати йому шанс самому обирати, а не контролювати все! Давид теж заслуговує мати сімʼю, таку, яку він сам створить, — я була дуже зла і відчула, як в животі щось неприємно закололо. Я несвідомо поклала руку на нього і легенько потерла, щоб зменшити дискомфорт.

— Що за…— Сергій уважно прослідкував за моїми рухами і я з жахом зрозуміла, що мабуть видала себе. Я не знала, якої реакції чекати, але не уявляла, що все буде так погано.

— Дайте нам спокій…— я прошепотіла крізь сльози.

— Ти вже й дитину встигла нагуляти! — заричав Сергій, — думаєш, мій син повірить в цей цирк!?

— Йдіть геть! — кричала, — інакше я викличу полцію! Досить знущатися з мене! 

Чоловік нічого більше не відповів, лише зміряв мене лютим поглядом та швидко пішов геть. Я вперлась головою до дверей і намагалась вирівняти дихання та заспокоїтись, паралельно погладжуючи живіт. Термін ще дуже маленький, але я вже відчуваю ті зміни, які відбуваються всередині мене. Скоро… скоро я стану мамою. 
Ми не домовлялися з Давидом про зустріч у конкретний час, тому я повернулась до квартири, щоб хоч трохи прийти до тями. Заварила собі зеленого чаю і спробувала зібратись з думками. Сергій з кожним разом стає все жахливішим і страшнішим. Не розумію, для чого він так поводиться. Чого він боїться. Навіть коли вже давно все зіпсовано через нього, все одно приїжджає сюди та продовжує погрожувати… Деякий час я просто лежала на дивані та мені вдалося навіть трохи подрімати. Але потім зрозуміла, що вже досить пізно, тому варто їхати, щоб встигнути до темряви. Оглянувши квартиру, я погладила Соню на прощання. Вона виглядала стурбованою та наче не хотіла відпускати мене. Але я рішуче вийшла з дому та пройшла до своєї автівки. Ввімкнувши легку музику, натиснула на газ та рушила з місця. Проїхавши десь половину шляху, я зрозуміла, що потребую зупинитися. Так, довелося читати про деякі особливості перебігу вагітності. До заправки було ще недовго, але я розуміла, що чекати стає важче, тому вирішила поїхати трохи швидше. Потік машин був не дуже щільним, та все-таки дорога була заповненою. І от переді мною надто повільно їде якесь стареньке авто. Я вирішую обігнати його, це ніколи не викликало у мене труднощів. І в момент, коли я вже повинна перелаштуватись у свою смугу, я розумію, що щось не так з одним колесом. Воно наче заблоковане. Я спробувала зробити ще один маневр і в ту мить колесо просто злітає. Авто різко перехиляється і я намагаюсь хоч щось зробити, але попереду їде вантажівка і я розумію, що це кінець… Останнє, що мені запамʼяталось, це гучний тріск металу, запах диму… І порожнеча…  
Розумію, що дуже сильно пульсує в голові. Пробую розплющити очі, але повіки такі важкі, наче хтось заилив їх бетоном. Потім прислухаюсь…наче тихо. Лише відчувається звук якогось пристрою. Пік-пік. Пік-пік. І все, на що я виявляюсь здатною в цей момент — короткий писк, скожий на звук, що біля мене.