24

Через тиждень

Я довго вагалася, чи варто взагалі робити такий досить відчайдушний для себе крок та їхати до батьків. Насправді, я не дуже сильно хотіла їх бачити. І той дзвінок до мами тоді був дуже імпульсивним та необдуманим. І з якогось боку я шкодувала про це. Але тут вдома кожна дрібниця підступно нагадувала мені про Давида. Навіть те, що, здавалося б, ніякого відношення до нього немає. Здається, що кожен куточок цієї квартири памʼятає, як добре нам було разом. Якими ніжними були його обійми, солодкими поцілунки та палкими почуття… Та це вже в минулому. Він викреслив мене зі свого життя. Не дав шансу на жодне пояснення. Тому іншого виходу в мене немає. Щоб не збожеволіти, я всюди заблокувала його номер телефону та будь-які сторінки в соціальних мережах. Так, мені дуже боляче. Але я розумію якусь свою певну провину, тому… приймаю все так, як воно є. Оглянувши свою валізу, зрозуміла, що у мене якось надто мало речей. Наче я все життя готувалась до того, що мені доведеться отак кудись тікати. Соня сиділа поруч зі мною і з якимось сумом спостерігала. Її речі я теж вже зібрала, але різко усвідомила, що вже довгий час я не бачила, щоб вона гралася своєю улюбленою іграшкою. Мабуть все-таки ми забули її у сусідки. То ж я рішуче направилась в коридор, щоб забрати останнє, що мене тримає в цьому будинку. І в цьому місті… 

— Яно, добрий вечір, — вона відчинила майже одразу з посмішкою на обличчі. Жінка завжди була такою усміхненою і важко було вгадати її вік. Вона живе тут сама і жодного разу я не бачила, щоб хтось приходив до неї в гості. Але думаю, що в матері вона мені не підійде. Чи може й підійде… Вона справді вдало приховує свій вік.

— Добрий вечір. Я…— в коридорі різко запахло чимось смаженим і я відчула, як в животі щось неприємно скрутило. На чолі проступили крапельки поту. Але я глибоко вдихнула і спробувала прийти до тями.

— Щось може сталося? — вже стурбовано спитала вона.

— Т-так, так… я… Здається, моя киця загубила у вас вдома свою іграшку. Ви часом не знаходили?

— Ні, — жінка похитала головою, — але зараз спробую пошукати. 
Вона зникла у своїй квартирі, а я вперлась рукою до одвірка, щоб хоч трохи впоратися з прискореним серцебиттям. Це було дуже дивно, тоді в душі я думала, що це через переживання та надто гарячу воду. Але зараз я була абсолютно спокійною. Все було нормально. Чому ж так різко мені стало погано.

— Знайшли? — я спробувала випрямитися, коли сусідка повернулась в коридор.

— Так, — вона знову посміхнулась, тримаючи в руках маленький мʼячик, що світиться, — киця закинула його під диван, а я й не помітила. Вона така активна, що за нею ще треба встигати…

— Д-дяк-ку…ю…— я вимовила це практично пошепки і відчула, що просто відключається свідомість. Останнє, що я запамʼятала, як впала прямо в руки до сусідки. 
Не знаю, скільки часу минуло, а я розплющила очі та побачила, що лежу в себе вдома на дивані. Поруч спить Соня. Я повільно почала підводитись, а до горла знову підступила нудота. Тому я знову різко лягла.

— Ти вже прокинулась, — з-за дверей виглянула сусідка і швидким кроком підійшла до мене.

— Що таке? Що сталося? — мій голос був хриплим.

— Ти зомліла. Памʼятаєш? 

— А…так…— я заплющила очі, — невже ви змогли принести мене сюди?

— Ні, довелося просити нашого сусіда. Ти хоч і мініатюрна, але сили в мене не так багато.

— Вибачте. Принесла вам клопіт.

— Як ти себе почуваєш? — жінка сіла поруч зі мною, — ти така бліда. Принести води?

— Ні-ні, не треба. Все вже майже нормально.

— Що ти їла сьогодні? — вона говорила вже суворо, наче мама.

— Не знаю. Н-нічого, здається. Пила каву…

— Будь ласка, — вона голосно плеснула в долоні, — і як з таким режимом можна добре почуватися? Ти взагалі останнім часом так схудла, знесилена. Що таке? Це все через нього, так?

— Що? — я підняла брови, — через кого?

— Через того хлопця. Твого. Часто бачила його тут. А потім, вибач, але чула, що ви сварились. І більше його тут не було. 

— В нас… є певні проблеми, — я засоромлено відвела погляд. Бо єдина проблема в цій ситуації це я.

— І невже через це варто себе доводити до такого стану!? — жінка говорила строго, як вчителька. 

— Я не навмисно. Це просто. Ох, — я важко видихнула і потерла обличчя руками, — вранці я поїду. Трохи зміню обстановку.

— Куди ти поїдеш?

— До…батьків…— я відвела погляд.

— Це ж чудово. Ви так давно не бачились.

— Так. Не бачились, — на очі набігли сльози і я спробувала непомітно їх витерти.

— Не хочеш до них, так? — сусідка розуміюче поплескала мене по руці, — розумію, я теж деякий час жила зі своєю бабусею. І через це своїх батьків просто зненавиділа.

— Я їх не ненавиджу, — я пробувала виправдатись, — але чомусь в цій ситуації…до них я зовсім не хочу. Вони не зрозуміють мене. Не підтримають. За стільки років відсутності вони взагалі не знають мене. Але шляху назад вже нема. Навіть не тому, що я купила квиток. А тому, що мені треба втекти звідси. Я просто мушу… Щоб мені стало хоч трохи легше.

— Знаєш, не подумай, що я втручаюся в твоє життя. Просто мені по-людськи тебе шкода. І якщо ти не хочеш їхати до батьків, то не мусиш. А щодо втечі… Я сюди переїхала через роботу. В моєму рідному місті залишилась моя квартира. Вона звісно не нова, але я дуже сильно люблю її. Якщо ти хочеш, то я можу дати тобі ключі.

— Ви справді це зробите? — від здивування я різко піднялась і сіла. Запаморочення вже не було.

— Я дуже добре розумію тебе. Була в схожій ситуації. І теж страждала. Але мені не вистачило розуму кудись втекти.  
Я нічого не змогла сказати на це, а просто міцно обійняла жінку. Вона зробила те ж саме і здалося, що вона плаче. Але я не хотіла нічого про це говорити. 
Наступного ранку я подзвонила мамі і сказала, що у мене дуже різко змінились плани, тому приїхати я не зможу. Та все-таки довелось пообіцяти відвідати їх хоча б на декілька днів. Потім сусідка принесла ключі від квартири, деякі речі та детально розповіла про маршрут. Я все записала, вказала потрібне місце в навігаторі та з якимось сумом глянувши на свій будинок, рішуче поїхала в нове життя. 
Місто було невеликим, але від цього не менш гарним та затишним. Спочатку я обʼїхала найбільші та найпопулярніші вулиці, щоб зрозуміти, що мене чекає. Потім з деякими складнощами, та все ж знайшла потрібний будинок. Він був невеликим і трохи обшарпаним. Але в цій ситуації я була задоволена всім. Квартира була доволі маленька, проте дуже затишна та мила. Чомусь було таке враження, наче я жила тут все життя. Соні зміна обстановки здається не дуже сподобалась, бо вона довгий час не вилазила зі своєї переноски. Трохи відпочивши, я зробила невелике прибирання, бо тут справді давно ніхто не жив. Потім розклала свої речі, приготувала скромну вечерю. З вікна кухні відкривався чудовий вид, тому я зробила собі чаю та довго вдивлялась кудись перед собою, думаючи, що ж буде далі зі мною та моїм життям. 
Минуло майже два тижні мого перебування в новому місті. І насправді цей час позитивно вплинув на мій психологічний стан. Я почала краще спати, зʼявився апетит, я вже не плакала так часто. Проте час від часу все-таки згадувала про Давида та наші стосунки. Намагаюсь переконати себе, що не сумую за ним, але цей самообман зовсім не працює. Але я намагаюсь відволікатися від всіх тих навʼязливих думок, щоб жити спокійно та йти далі. Єдине, що справді хвилює мене — стан здоровʼя, який продовжує бути таким дивним. 
Йдучи повз фруктову лавку, я так спокусилась запахом стиглих персиків та черешень, що купила ледь не всі, що там були. І щаслива з посмішкою на обличчі поверталась додому. Великим здивуванням була знахідка в поштовій скриньці. Там був конверт. Простий білий без жодного напису чи марки. Це було надзвичайно дивно, бо як же його змогли тоді надіслати. Я взяла конверт в руки та піднялася до своєї квартири. Спочатку я не чіпала його, бо повинна була зробити деякі інші справи. І коли зі всім було закінчено, я вмостилась в старенькому мʼякому кріслі та дістала з конверта гарно складений білосніжний аркуш. Від нього зʼявився дуже знайомий запах… і це мене насторожило так сильно, що затремтіли руки.