23

 — Оце і є твоя правда, Яно? — Давид говорив якось так тихо, наче його голос звучав лише в моїх думках, — це і є тим, що ти так боялась мені сказати? Не хотіла зізнаватися?

— Я…я…— відразу ж забракло повітря, — Давиде…

— Ти хотіла просто втекти, щоб я нічого не знав? Думала, що просто підеш і залишиш мене у невідомості, з якою брехухою я весь цей час був!? — він різко піднявся на ноги і хотів підійти ближче до мене, але ніби як через силу він зупинився.

— Це все не так, — сльози потекли по щоках, — точніше… це все було не так. До якогось моменту…

— До якого? — чоловік сіпнув головю, а потім почав ходити по кімнаті туди-сюди, — мабуть доти, коли б ти не отримала гроші від мого батька, так? Який же я був сліпий… Як нічого не запідозрив, коли побачив тебе там у його кабінеті. Помічниця. Та хіба ж бувають такі величезні співпадіння? 

— Не бувають, — я винувато опустила голову і сльози повільно скрапували зі щік на підлогу, залишаючи темні плями.

— Яно, я просто…я…не можу повірити, що ти брехала мені весь час. З першої секунди нашого знайомства. 

— Я не хотіла брехати тобі, — я обійняла себе руками, — але твій батько… Я стала заручницею обставин.

— Ви непогана пара, може, тобі варто було б зваблювати його!? Бачу, у вас спільні методи і підходите одне одному!

— Давиде, — я різко і швидко підійшла до нього та взяла за руку, але він лише сіпнувся і звільнився від моїх дотиків.

— Тобі потрібні були гроші, так? Ти брехала мені заради грошей!?

— Так! — крикнула я, бо вже просто не витримувала, — спочатку було все саме так. Твій батько побачив мене і запропонував цю дурну угоду. А моє життя… Моє життя було жахливе, потрібні були гроші. Спочатку я вагалась, та потім він якось переконав мене. Підлаштував зустріч. Коли я побачила тебе, то була вражена, що ти його син. Вже потім ти сказав, що не рідний… Я думала, що це буде легко. І це справді так і виходило, поки я не зрозуміла, що ти починаєш займати дуже багато місця в моїх думках. А потім той поцілунок в ліфті. Боже, після цього у мене наче світ перевернувся… Ти тоді просто врятував мене. І я подивилась на тебе зовсім іншими очима.

— Твоїм завданням було розлучити мене з Аліною. Ти завжди казала, яка вона погана. Ну гаразд. Це й справді вийшло так. Але ж і ти нічим не краща!

— Давиде, прошу, благаю…вислухай мене…

— Почути що? Нову порцію брехні? Чи що там мій батько наказав тобі мені говорити?

— Нічого. Він ненавидить мене тепер напевно ще більше, ніж ненавидів Аліну.

— Я не вірю тобі, — він скривився, — чому б він має ненавидіти свою підопічну?

— Бо я кохаю тебе, — впевнено сказала, — а йому це не подобається. Він думає, що я так само хочу лише грошей.

— І в чому ж він неправий? — Давид якось істерично засміявся, — думаю, все саме так.

— Ти нічого не знаєш! — голосно сказала, — не знаєш, який твій батько жорстокий! Шкода, що мені не вистачило розуму так само, як йому, записувати усі наші розмови!

— Знаєш, що найгірше, Яно… Я кохав тебе. Я вірив у наше майбутнє. Був уже готовий до…— він різко замовк і видихнув повітря.

— До чого? — я похитала головою.

— Це вже не має значення. 

— Давиде, прошу…— я знову почала плакати.

— Ти несправжня, Яно. З першої миті ти була суцільною брехнею. Кожне твоє слово. Кожна твоя дія. Абсолютна. Брехня. І я в це закохався… Мабуть, батько керував тобою? Знав мої слабкі сторони і давив на них?

— Ні. Ні! Він взагалі нічого не знав. Тобто…я мала робити все сама. Це була я, Давиде! Я…— прошепотіла.

— Мабуть я заслужив це за щось. Що обидві дівчини, з якими я хотів сімʼю, виявились брехливими стервами.

— Х-хотів сім-мʼю? — різко відчула, ніби легені вмить пересохли і кожеш вдих був колючим.

— Це вже не має ніякого сенсу, — він гірко розсміявся, — ти знищила всі мої плани, всі мрії…

— Я? Лише я? — я відчула приплив просто шаленої люті, — чому ж ти ні слова не кажеш про свого батька!? Це він все влаштував, він підкинув мене до тебе! Він хотів «вберегти тебе». Чому ж ти не маєш претензій і до нього!?

— Не хвилюйся, з ним я теж поговорю. Але тебе це вже не стосується, — його голос був байдужим. Холодним. Ще гіршим, ніж при наших перших зустрічах.

— Чому ти не хочеш навіть вислухати мене?

— Бо ти вже все сказала. Отут, — Давид показав свій телефон, — кожне слово чудово все пояснює. І більше жодних пояснень мені не потрібно. Я не можу бути з людиною, яка лише те й робила, що обманювала та використовувала мене у своїх цілях. 

— Але твій батько…

— Так! — крикнув Давид, — так, він мій батько. Він виростив мене, дав житло, освіту, любов та сімʼю. Тому все-таки вірити саме йому в мене є набагато більше причин. Ніж дівчині, що хотіла просто заробити на моїх почуттях.

— Але я не знала, що так вийде, — я підійшла до нього дуже близько, — я не знала, що так сильно закохаюся. Що не уявлятиму свого життя без…

— Тепер уявляй. Більше, вчись жити це життя. Без мене. Тому що тепер я не хочу тебе бачити, — Давид востаннє глянув на мене та пішов до дверей.

— Не йди, — прошепотіла я сама до себе, він не почув. Лише двері голосно зачинились і настала суцільна тиша. 
Я стояла непорушно і дивилась на двері, за якими зник Давид. Ось і все. Нарешті це закінчилось. А в моїх грудях виросла величезна бездонна чорна діра. Чомусь в той момент мені вже не хотілося плакати. Не хотілося істерити. Я прийняла цю ситуацію, як таку, що обовʼязково мала б статися. Ти брехуха, Яно. Чому ж не розповіла про це Давиду раніше? Чому не зізналась сама, може б це якось помʼякшило його реакцію і все закінчилося би не так жахливо. А тепер я знову залишилась сама. Мабуть, я це заслужила. Тепер мене не буде мучити совість, я не страждатиму кожного разу, коли буду лягати спати. Але тепер моє серце вирване з грудей. Я віддала його Давиду. І зробила б це знову і знову. Я кохаю його, але доля вирішила вчинити з нами інакше. Вже зробила крок, щоб все-таки піти в душ, але в двері знову постукали. Я швидко побігла відчиняти, в надії, що це повернувся Давид.