20

Цей тиждень, мабуть, був найщасливішим за все моє свідоме життя. Щоранку прокидатися і бачити поряд Давида, ніжитися з ним у ліжку, потім разом пити каву. Гуляти, тримаючись за руки, насолоджуватись неймовірною природою всіх тих місць, які ми змогли відвідати за ці дні. В деякі моменти мене навіть щоки боліли від постійного сміху чи простої усмішки, яка зовсім не сходила з мого обличчя. Давид дарував мені такі неймовірні емоції, що деколи хотілось просто плакати від щастя. Я почувалась захищеною та коханою. Особливою. І він для мене став дуже рідним, турботливим. Ніжним та неймовірним. Хотілось розчинятись у ньому кожного разу, коли торкалась його гарячої шкіри. Цей час разом так сильно заворожив мене, що я навіть не помітила, що вже потрібно було вертатися додому.

— Дякую тобі, — трохи ніяково сказала я, дивлячись у вікно. Бо цього разу Давид сказав, що за кермом буде він.

— За що? — він здивовано глянув на мене.

— За все. За цей чудовий тиждень, взагалі за те, що ти погодився поїхати. Це було незабутньо, — я глянула на нього і зустрілась з такими прекрасними карими очима.

— Ти думаєш, я міг відмовитись провести час лише з тобою? За цей тиждень я відпочив і був щасливий так, як ніколи раніше. Не знаю, якою ти магією володієш, та я готовий, щоб ти чарувала мене так щодня, — чоловік взяв мою руку, сплівши пальці та поцілував. Від цього я відчула, що почервоніли щоки. Це видалось мені таким дивним, адже мені так ніяково не було навіть під час близькості з ним. 
В дорозі я щоразу дивилась на карту в своєму телефоні і постійно ставала сумнішою та знервованішою, адже ми якось аж занадто швидко повертались додому. Навіть погода вирішила зіпсуватись, коли наше авто підʼїжджало до міста. Коли зʼявились перші вечірні вогні будинків, всередині мене знову почала закрадатись тривога. Бо я згадала про Сергія і про те, що він вже хоче віддати мені гроші. Я так сильно поринула в свої думки, що не зауважувала нічого навколо. І коли ми вже зупинились біля мого будинку, то Давиду довелось мене навіть штовхнути, щоб я почула його.

— Яно, що з тобою? Знову якась сама не своя.

— Що? — я легенько сіпнулась, — вибач, я… я просто задумалась. Цей тиждень був для мене таким особливим, що я просто не хочу, щоб він закінчувався. А тут ми так швидко повернулися, — я знову глянула у вікно, — не хочу залишатися без тебе…

— Ну то…— трохи задумано сказав Давид після невеликої мовчанки, — для чого бути окремо? Думаю, що цілком нормально буде почати жити разом.

— Що!? — я вигукнула трохи голосно, — т-ти це зараз серйозно?

— Звичайно серйозно. Я теж не хочу бути без тебе. Не тоді, коли ми нарешті вирішили всі непорозуміння і по-справжньому щасливі.

— Так, — я натягнуто посміхнулась і мене неприємно закололо під серцем. Непорозуміння. Давид навіть не уявляє, що найбільше непорозуміння в його житті це я. Що я не зʼявилась в його житті випадково, що не доля звела нас, а його батько. І що я за це все ще й отримаю гроші.

— Тому я пропоную поїхати до мене. Вибач, зі всієї поваги, але… цей район, будинок… Я взагалі не в захваті тепер, що ти тут живеш.

— А як же Соня?

— Думаю нічого не станеться за один вечір. Тим більше, все пізно. Не варто тривожити її. Та й може сусідка забирала кицю до себе. 

— Ну…думаю, ти правий. Тоді їдемо.
Давид помітно втішився тому, що я погодилась поїхати до нього і від цього мені теж стало радісно. Наші стосунки були прекрасними, це зовсім не те, що мені доводилось терпіти з Тимуром. І це страшенно гнітило мене. Тому що я не заслуговую на таке відношення, на такого чоловіка. Бо все між нами побудовано на брехні і досі є купа секретів з мого боку, коли натомість він відкрив переді мною все що міг. Давид пробував в дорозі розмовляти, але я обмежувалась лише короткими фразами. В його погляді я бачила нерозуміння. Мабуть все ж я занадто дивно поводжусь і цим викликаю якісь підозри. Але поки чоловік прямо про це не говорить, то я намагаюсь не зациклювати на цьому увагу. 
За деякий час ми приїхали в один з нових районів міста. Я тут була раз чи два, тому практично не знала його. Але всі ці будинки та вулички давали зрозуміти, що тут живуть точно набагато заможніші люди, ніж там де я. І звісно ж мені хотілося б залишитись тут назавжди. Давид припаркував авто біля одного з будинків і я повільно вийшла на вулицю. Падав дрібний дощ і це було дуже неприємно. З мого рота вийшов клубок гарячого повітря, що став парою і я обійняла себе руками, бо справді було дуже холодно.

— Не хвилюйся так, — Давид обійняв мене і притулив до себе, — я ж не з батьками привіз тебе знайомити. Я живу сам.

— Та я не хвилююсь. Ну…може трохи, — я посміхнулась, — просто дуже холодно.

— То ходімо швидше додому, — він взяв мене за руку та повів до одних з дверей, що були з цього боку будинку. 
Квартира Давида була на другому поверсі, тому ліфтом користуватись не довелось. Але від цього я трохи розчарувалась, адже в ліфті, зазвичай, дуже спокусливі поцілунки. Чоловік відчинив двері і пропустив мене першою. Це була невелика, але простора квартира-студія в темних тонах. Коричневий, сірий, навіть чорний. Чомусь саме так я і уявляла житло молодого чоловіка-холостяка. Хоча… може вже й не варто його так називати.

— Тут дуже гарно, — я повільно пройшлася вітальнею, — такі величезні вікна, мабуть вдень багато світла. 

— Не знаю, — Давид провів рукою по моїй спині, — я вдень рідко буваю вдома, тому не помічаю таких речей.

— Чому? — я підняла на нього очі.

— Завжди намагаюсь працювати десь інакше. В кафе чи парку. Деколи в батька на роботі, можу навіть щось і йому допомогти. Бо ця постійна тиша… дуже гнітить.

— А хіба…хіб-ба…дехто не розбавляв цю тишу? — акуратно спитала.

— Ні, вона рідко бувала в мене вдома. І як виявилось, це було на краще.

— Вибач, що я знову заговорила про Аліну, — я важко видихнула, — чомусь не можу позбутися думок про неї. Я божевільна?

— Може…трохи, — Давид хитро посміхнувся і охопивши руками мою талію, міцно притис до себе. Після цього наші губи зійшлися в палкому поцілунку. Я поклала обидві руки на шию чоловіку і стала навшпиньки, щоб було зручніше. Кожен поцілунок наче пронизував моє тіло струмом, але від цього було шалено приємно. Я тулилась до Давида сильніше, бо просто потребувала відчувати його тепло і знати, що він поряд. І як я розуміла, йому було треба те ж саме. 
Вранці ми прокинулись майже одночасно і ще деякий час лежали разом у ліжку. Деколи я дивилась на Давида і не могла усвідомити, що це відбувається насправді. Здавалось, що от-от я прокинусь від чудово сну і знову буду сама в своїй старенькій квартирі, навіть без Соні. Але все було не так. Потім Давид таки змусив нас піднятися і після ванни, де ми звісно ж були удвох, потягнув мене до кухні, щоб заварити кави. У нього її було значно більше, ніж у мене. Переді мною зʼявилась чашка ароматного напою і я глянула на Давида, що задоволено посміхався. Мабуть хотів мене вразити своєю кавою.