19

— Це тобі, — чоловік протягнув мені чашку з ароматною кавою.

— Дякую. Як смачно, — я зробила невеликий ковток і приємний смак знову здивував мене.

— Я старався, — він посміхнувся і сів поряд зі мною.

— Але…як ти це робиш? У мене вдома неможливо зробити каву…такою. Ану, — я примружила очі, — зізнавайся.

— Ну добре-добре, — Давид підняв обидві руки, — тут за рогом є невелика кавʼярня. Ця кава звідти. Просто… хотів зробити тобі приємно.

— І тобі це точно вдалося, — я ще раз посміхнулась і знову зробила ковток кави.

— Ти дуже гарна, — чоловік заправив пасмо мого волосся за вухо.

— Давиде…— задумано сказала, дивлячись в одну точку перед собою.

— Що таке? — він стурбовано спитав.

— Як…як ти дивишся на те, щоб…поїхати кудись. На тиждень. В інше місто чи будь-куди. Байдуже. Розвіятись, змінити обстановку, відпочити.

— Чому ти раптом заговорила про це? — Давид підняв обидві брови, — щось сталося?

— Ні, я…— я ховала погляд, бо це знову була чергова брехня, — просто втомилась. Давно нікуди не їздила. Весь час вдома. А на роботі якраз дали вихідні і хотілося б якось їх використати.

— Ну-у, якщо ти так хочеш. Зрештою, я працюю сам на себе, тому не привʼязаний до місця. Думаю… ми можемо поїхати.

— Дякую, — я пискнула і міцно обійняла чоловіка, залишивши чашку на приліжковій тумбі.

— Але все-таки це якось дуже дивно, — заговорив Давид, — чому ти раніше про це не казала?

— Не знаю. Думала, ти не захочеш. 

— То ж я думаю, збиратися можна вже сьогодні, — він поцілував мене в губи, — я тоді поїду по свої речі.

— Але, будь ласка, — я встала на ноги, — їдемо на моєму авто.

— Чого це? — Давид підняв одну брову.

— Бо… я не…— я почала щось говорити, але зовсім не могла підібрати хоча б якоїсь прийнятної для цього причини. 
Давид лише засміявся і сказавши, що скоро повернеться, вийшов з квартири. Я дістала свою велику сумку і теж почала складати речі. Так, це була просто моя спроба втечі. Від реальності. Від зобовʼязань. Від Сергія. Я збрехала йому, але думаю, що цього робити було взагалі не варто. І тепер намагаюсь просто сховатися і намагатись не думати про наслідки. Цей тиждень будемо лише ми з Давидом удвох. І сподіваюсь, Сергій не співставить відʼїзд свого сина з моїм. Інакше, думаю, він все зрозуміє. Хоча, чому я так сильно перебільшую можливості цього чоловіка, якщо він навіть не зміг сам впоратися з власною проблемою. І змусив мене робити те, що самому не вийшло. Після цих думок моє хвилювання трохи зменшилось і речі збирала я вже веселіше. Чекаючи на Давида, я вирішила трохи погратися з Сонею, а вона навіть дозволила мені це зробити. Потім ми разом ходили до сусідки, щоб домовитись, аби вона приходила доглядади за кицею. Я навіть заплатила їй гроші, від яких вона відмовлялась. Але я наполягала, бо чистити лоток Соні навіть я би хотіла за гроші. 

— Чому ти так наполягала на своєму авто? — спитав Давид, косячись на мене, коли ми вже вирушили.

— Просто… — я задумалась, щоб вигадати кращу відповідь, — насправді ніколи так далеко не їздила за кермом. Ніколи практикуваласт за містом. Захотіла спробувати.

— Ти могла і на моїй машині спробувати.

— Але ж потім я буду їздити на своїй, — я натягнуто посміхнулась, — що там по карті? Далеко ще?  
Ми вирішили поїхати у досить віддалену місцевість, щоб там не було багато людей. Вибір впав на один невеликий комплекс майже в горах. Всю дорогу ми розмовляли, жартували, Давид розповідав якісь свої історії. Я все це слухала і робила вигляд, що мені дуже весело. Але думки були лише одні: що буде далі, коли ми повернемось. 
Через декілька годин подорожі і дві зупинки за заправках, ми нарешті дісталися до потрібного місця. Ми винайняли будиночок, який був найвіддаленішим, на декілька днів. А потім будемо знову думати, куди поїхати ще.

— Тут дуже гарно, — я поставила свою сумку і оглянулась довкола, — і запах такий…

— Ну так, — Давид підійшов і обійняв мене ззаду, — це ж дерево. Тільки вночі мабуть буде холодно. Треба розпалити камін.

— Я ніколи не була в горах, — я опустила голову, бо знову і знову згадувалось моє не дуже щасливе життя.

— Ми з тобою побуваємо не тільки в горах, — він поцілував мене в скроню, — вважай мене дивним, але я відчуваю, що разом ми зможемо багато чого.

— З Аліною ти теж таке відчував? — я підняла голову, щоб глянути на Давида і засміялась.

— Для чого ти знов говориш про це? — він відпустив мене з обіймів і я повернулась до нього повністю.

— Бо я досі памʼятаю, як вона зневажала мене. А ти кохав її.

— І що? Що це змінює? Зараз вже все інакше, — його голос став злим.

— Так, я…— я сильно стиснула губи від незручності ситуації, — вибач.

— Ні, чекай, — він підійшов трохи ближче, — я бачу, що тебе щось мучить. Скажи. Ти ще від самого ранку якась сама не своя. Що сталося?

— Ну…я… Гаразд! Мене дещо хвилює. І це справді повʼязано з Аліною. Точніше з тим, що… ти так легко покинув її, хоча вже хотів зробити пропозицію. Бо тобі сподобалась я, так? А раптом…раптом колись ще якась дівчина зачепить твою увагу. І ти так само легко покинеш мене…— я говорила це і розуміла, що це більше для відвернення уваги. Звісно, мене це хвилювало. Але Аліна заслужила, щоб її покинули.

— Невже ти думаєш про таке? — брови чоловіка піднялися вгору, — Яно, ми тільки почали бути разом… а ти вже уявляєш те, що ми розійдемось? Цікаво, може ти сама цього хочеш!?

— Ні, я цього не хочу, — трохи збентежено відповіла, бо у вухах зʼявився голос Сергія і його слова, що моя роль вже виконана, — але мені страшно, Давиде. Що я в якийсь момент закохаюся в тебе так сильно, а ти просто підеш до іншої. Ти…

— Що!? — він мало не кричав, — я що!? Непостійний? Легковажний!? Давай, кажи, я ж бачу, як це мучить тебе!

— Ти нічого не бачиш! — я вже теж розізлилась і не стримувала себе, — міг би сказати, що все гаразд, що такого не буде. Що я собі вигадую. Але ти злишся, нічого не заперечуєш. Отже, я можу бути права, так!?