17

В голові почали зʼявлятися думки, куди краще вдарити, як сильно і куди потім втікати. Це все зайняло у мене декілька секунд. Я набралась рішучості і вже підготувала кулак для удару, але в той же час відчула, що хватка ослабла. Мене відпустили і я вже твердо стояла на землі. Тому вирішила не випробовувати долю, а почати швидко втікати. Але знову не вийшло і мене зупинили.

— Та вже не бійся, стій! Не тікай!

— Я тебе зараз вбʼю, — я розвернулась і бачила перед собою радісний вираз обличчя Давида, — ти знаєш, як я налякалась! У мене все життя перед очима пройшло! Який же ти! Придурок! Ідіот! Козел! — я лупила його кулаками в груди, а він лише сміявся з цього.

— Ну все-все, — чоловік вхопив мене за руки і притулив у свої обійми. Я ж вдихнула запах його парфумів і просто розчинилась в ньому.

— Ти ж казав, що цей запах тобі не подобається.

— Я змінив свою думку.

— Для чого…вся ця вистава? — я різко згадала, що повинна бути ображеною, тому звільнилась з обіймів і відійшла вбік.

— Якби я просто покликав тебе, то ніякої розмови не було б.

— Ніби вона буде зараз, — я закотила очі, — чого тобі треба, Давиде? Ще раз нагадати мені, що я нікчема? Здається, ми вже про все поговорили. І ти зробив свій вибір.

— Не зробив, — грубо відповів він, — бо мені потрібна ти, чуєш? Тільки ти.

— Скажи, у тебе все добре? — я гірко засміялась, — може якесь роздвоєння особистості чи що? Бо говориш ти одне, а на ділі все абсолютно інше!

— Будь ласка, ходи зі мною. Я все розкажу тобі, поясню, — він протягнув руку і я деякий час просто буравила її поглядом.

— Добре, — врешті сказала, — але це буде перший та останній раз. 

— Обіцяю, все буде добре, — Давид взяв мене за руку і впевненим кроком повів кудись. 
Я не пручалась, а просто слухняно йшла поруч. Ми не розмовляли, але чоловік час від часу кидав на мене короткі погляди і посміхався. Через це і я деколи мимоволі дарувала йому посмішку та ховала очі. Пройшовши вулиці з купою людей, ми вийшли на непримітну вуличку, де навіть жодного разу не проїхала машина. Але й там ми не зупинились, а пішли далі. Через деякий час асфальт змінився грунтовою дорогою, багатоповерхівки — приватними будинками. Я вже добряче втомилась, відчувала, як по спині стікають краплі поту, та все одно продовжувала мовчати. Чомусь думала, що беззмістовна розмова зараз не потрібна, поки я не почую хоча б якихось пояснень. Поки я була в своїх роздумах, навіть приватний сектор закінчився і під ногами зʼявився пісок. Ми пройшли ще декілька метрів і зупинилися.

— Це…ліс? — вражено спитала і перевела здивований погляд на Давида.

— Ну так. Ти не знала, що він тут є? — байдуже спитав він.

— Знала, але… Для чого ми сюди прийшли? Хочеш тут закопати мене, щоб ніхто не знайшов? — я засміялась, але Давид чомусь не оцінив мого жарту.

— Пішли, — він знову взяв мене за руку, але я стояла непорушно.

— Не піду. Поки ти не скажеш, навіщо ми тут. 

— Просто пішли, — він закотив очі.

— Поговорити можна було б і в якомусь кафе чи на лавочці в парку. А ти привів мене до лісу! Ми стільки йшли, я втомилась. І не збираюся більше… 
Я не встигла договорити, бо міцні чоловічі руки різко підхопили мене та закинули собі на плече. Я почала кричати, стукати його кулаками в спину, навіть вкусила за плече. Але все марно. Навколо навіть не було жодної душі, щоб врятувати мене. Серце від хвилювання вже не на жарт сильно стукотіло. В цей момент я справді взагалі не розуміла, що відбувається і чи повернусь я сьогодні додому. 
В лісі було приємно прохолодно. Повсюди співали пташки, шелестіло листя від легенького вітру. Я так задивилась на цю всю красу, що навіть не зауважила, куди мене несе Давид. Та на щастя, дорога була не дуже довга. Нарешті він поставив мене на ноги.

— Божевільний, — я поправила свій одяг і злісно глянула на чоловіка.

— Хто б казав, — він потер своє плече, — ти вкусила мене.

— Будь ласка, давай ми пошвидше закінчимо всю цю…виставу, бо я вже не маю сили. Здається, ти просто відволікаєш мене від того, що насправді не маєш що пояснювати, — я глянула на нього з-під лоба, а Давид помітно розчарувався.

— Ходи, — він знову взяв мене за руку і ми пройшли крізь невеликі хащі. 
І те, що було далі, мене просто вразило. Ми вийшли на невелику галявину, з якої відкривався неймовірний вид на місто. Цей ліс був мабуть трохи вище, бо все було майже як на долоні. Я з захватом оглянулась і підійшла ближче до краю галявини. Там, трохи нижче було багато каміння і між ним було джерело, хоч і маленьке, але його було дуже чутно. Звук води, легенький вітер і такий неймовірний вид просто зачарували мене та заспокоїли. Я вдихнула на повні груди і заплющила очі.

— Я це місце знайшов випадково, — заговорив Давид, — ще дитиною. Часто тікав сюди, щоб нікого не бачити.

— Справді? — я зацікавлено повернулась до нього, якраз тоді, коли Давид повільно опустився на траву.

— Я майже не памʼятаю свою маму. Вона померла, коли мені було вже сім, але чомусь спогади про неї наче як в тумані. Батько намагався мене виховувати своїми трохи…жорстокими методами, але я наче любив його. Але потім у нього почались проблеми з азартними іграми, він знайшов собі таку ж любительку програвати гроші і мене від нього забрали до дитячого будинку. Там життя було нестерпним, тому я й тікав. І дуже часто приходив сюди. 

— Ого, — все що змогла сказати я, бо була вражена цими словами чоловіка. Отже, Сергій не його батько. Точніше, не справжній. Я повільно підійшла ближче і опустилась поряд з Давидом.

— Через два роки мене всиновили. Чесно, я думав, що це якийсь розіграш і вони знущаються. Але ні, мене справді забрали. У мене знову зʼявились мама і тато. Чесно… я був дуже щасливий. Сімʼя у мене виявилась дуже заможною і вони балували мене всім чим можна. Але найбільшою моєю радістю було те, що мене обіймають, перед сном сидять на моєму ліжку і щось розповідають. Що по неділях у нас на сніданок завжди були оладки з медом.