15

— Що з вами? — Сергій уважно розглядав моє обличчя.

— Нічого, — коротко відповіла я і віддала телефон назад, — просто задумалась.

— Ви так засмутились через мої слова? Вибачте, якщо був надто грубим. Я просто справді думав, що проблема вже вирішилась. І тако-о-ого відкату назад не очікував.

— Скільки ви ще даєте мені часу? — холодно спитала, бо мені зараз дуже хотілося, щоб він дав мені якісь обмежені рамки. Щоб я впоралась і це закінчилось. Або не впоралась. І теж це закінчиться. Хоч і без грошей, але байдуже. Зараз мені просто боляче.

— Тобто? — здивувався Сергій, — я ніяк не обмежуватиму вас. До сьогодні ви справлялись непогано. Може я справді перебільшив трохи. Бо ще є мій син, який впертий, мабуть, ще більше ніж я.

— Я зрозуміла вас, — я підняла на чоловіка очі і зі всіх сил намагалась стримуватись, щоб не заплакати.

— Ви якісь…дуже втомлені, — Сергій звів брови, — думаю, ми закінчили. Ідіть відпочивайте, але про всі новини я далі маю знати. Водій чекатиме…

— Ні. Я краще…поїду на таксі. Маю ще деякі справи, — я криво посміхнулась.

— Гаразд. До зустрічі. 
Я кивнула і повільно піднялась з крісла, а потім на деревʼяних ногах вийшла з кабінету. Вже в коридорі я вперлась рукою до стіни і зробила декілька глибоких вдихів. Але це не дуже допомогло, бо сльози на очах таки зʼявилися. Іншою рукою я спробувала сильно стиснути свій піджак, щоб перенести всі емоції в цей рух, але це не допомогло. Як на зло, по коридору повз мене проходила якась дівчина.

— Що трапилося? — схвильовано підбігла вона, — вам погано? Викликати лікаря?

— Ні-ні, — я спробувала випрямитись і посміхнутись, — просто щось тут…закололо. Таке деколи буває. Я в нормі.

— Точно не потрібна допомога? — вона дивилась на мене великими зеленими очима.

— Чесно, все нормально. Я…йду, на вулиці вже чекає таксі, — і посміхнувшись, я швидким кроком пішла геть. Таксі довелось чекати не довго, то ж я заскочила в авто і поїхала додому. Сльози душили мене та врешті я не витримала і випустила їх. Гарячі потоки текли по щоках і я чула, як краплі сліз падають на мою сумочку. Невже це справді було так, як я й думала. Давид використав мене для того, щоб забутися, провести з кимось час, поки не помириться з Аліною. А я наївно думала, що може це неправда. Що раптом у нас все справді буде, як в кіно і він закохався в мене. В моїй голові несвідомо вже зʼявлялось стільки планів про те, яким би могло бути наше майбутнє. Як би ми подорожували, пили каву в кожному куточку світу і були б щасливими. Були б. Бо це все лише ілюзія. Яка розбилась склом всередину. Тепер я точно мушу розлучити їх якнайшвидше і забрати свої гроші. Бо в цьому місті я точно не захочу залишитись. 
Я заплатила за проїзд, вийшла з таксі і швидко пішла додому. Хотілось просто змити з себе сьогоднішній день, випити чаю і лягти спати. Але перед дверима квартири мене чекав сюрприз у вигляді великого букету квітів. Я звісно спочатку дуже здивувалась і була навіть приємно вражена. Але взяла досить важкий букет в руки і там була записка.

«Я обіцяв тобі значно більше. Це лише початок. Д.»

Прочитавши це, я просто розсміялась сама до себе. Я б могла просто викинути ці квіти разом із запискою, бо знаю, що це відверта брехня. Та букет був таким гарним, що стало просто шкода того флориста, який все це робив. Тому все-таки я забрала його додому і кинула на дивані. Соня швидко вискочила і почала обнюхувати щось нове в цій квартирі.

— Гарний, правда? — я заговорила до неї, — будемо вважати, що це тобі. Тебе він точно любить, — останні слова я сказала майже пошепки і з неприхованим сумом. 
Такої великої вази у мене не виявилось, то ж довелось розділити квіти на декілька менших букетів і їх я розставила по квартирі. Приємний аромат відразу ж рознісся повсюди і я навіть на мить забула, від кого це. Тільки для чого — досі не зрозуміла.

— «Як тобі квіти?» — раптом перервався мій спокій коротким повідомленням. Я довго дивилась на екран, думаючи, як можна їдко відповісти. Але нічого не вигадала, тому залишила все просто прочитаним. Без відповіді.

— «???» — незадовго знову зʼявилось нове повідомлення, яке я навіть не відкривала.

— «Яно? Ти вирішила трохи поігнорувати мене?» — і ще одне.

— «Щось сталося? Чому ти не відповідаєш?»

— «Яно! Та скажи хоч щось!»

— «Будь ласка. Або ти відповіси, або я зараз же приїду»

Від цього я сильніше стисла телефон через злість. Він ще сміє маніпулювати мною та висувати умови? Хотілося якнайбільше ігнорувати його, але якийсь дурний порив змусив вирішити подзвонити йому. Думаю, так буде значно простіше, ніж переписуватись.

— Алло, — голос Давида був якимось дивним.

— Що таке? — я намагалась надати голосу максимального холоду.

— Що сталося? Чому ти ігноруєш мене?

— А що таке? — я огризнулась, — з Аліною тобі вже не цікаво?

— Чому ти знову говориш про неї? — голос Давида теж став злим.

— Я говорю про неї. А ти з нею цілуєшся. Як цікаво, правда ж!? 

— Що? — він раптом різко замовк.

— Хіба я не права? — на зміну злості різко прийшов відчай.

— Звідки ти…знаєш…— він тихо спитав, а я запанікувала. Бо ж справді, звідки я знаю. Мені ж показали лише фото. І зараз знову доведеться брехати.

— Я…я…бачила вас. Як ви цілувались, ходили за ручки. І це вийшло зовсім випадково, та я була вражена цим коханням.

— Я зараз все тобі поясню.

— Ти навіть цього не заперечуєш, — по щоках потекли сльози, — а я ж могла це просто вигадати, надурити тебе. Хоч і на жаль це не так. Для чого все це було, Давиде?

— Яно, я… Яно, я все тобі розповім і поясню, будь ласка, дозволь мені приїхати.

— Ні. Не дозволю. Я не хочу тебе бачити. Ти змусив повірити мене у дещо прекрасне. Змусив мене мріяти, чого я вже стільки років не робила. А насправді ти лише використав мене. Як же добре, що це все не зайшло занадто далеко. Інакше було б набагато більше болю. Бувай, — я різко вимкнула дзвінок і відкинула телефон кудись подалі. 
Впавши обличчям у подушку, я заридала у весь голос. Відчувала, що телефон й далі вібрує і дуже довго, та мені було байдуже. Я потрапила у власну павутину. Мала закохати його в себе та отримати гроші. А натомість сама погрузла у почуттях, в яких не можу розібратися. З якими не можу впоратися. І зовсім не розумію, що ж у голові в самого Давида. Він знову зійшовся з Аліною, невже справді хоче, щоб я була просто його коханкою, бо йому зі мною що… добре? Легко? Немає обовʼязків? Коли закінчились сльози, то я далі продовжувала лежати головою вниз. Потім відчула легеньку вібрацію десь між лопатками. Спробувала піднятися і побачила, що на мені заснула Соня, скрутившись клубочком. Вона лягла там, де здається знаходиться серце. Що ж, може це й правда, що котики хочуть забирати негатив господарів. Легеньке мурчання дійсно заспокоїло мене і я заснула, прямо там на дивані, навіть не перевдягнувшись. 
Наступного ранку я подзвонила до начальника і категорично сказала, що захворіла і мені потрібен вихідний. Спочатку один, а потім може ще більше. Спершу він почав нахабно бурчати, ніби, як це я так можу, поки його немає. Але зважаючи на мій настрій, я виговорила йому все, що думаю про нього і зрештою чоловік замовк. Я посміхнулась сама до себе та побажала йому всього доброго. Мабуть таки доведеться звільнитися. Тоді, коли отримаю свої гроші. Стан мій був дуже пригнічений, я хотіла весь день провести в ліжку і навіть не вставати поїсти, а все принести до кімнати. Але Сергій раптом написав, що хоче надіслати мені невелику суму грошей в якості вибачень за грубість і щоб я витратила їх на себе. Іншими словами, щоб я привела себе в порядок, бо мабуть це мій зовнішній вигляд не підходить для його сина. Я закотила очі від цього усвідомлення, але все-таки вирішила цим скористатися. Тому відправилась до торгового центру трохи розвіятися. На виході з чергового магазину я задумалась і не помітила, як випадково зіштовхнулась з кимось.