11

Я повільно йшла довгим напів темним коридором і намагалась впоратись зі своїми думками та хвилюванням. Спочатку мене розізлила адміністраторка, що не хотіла пропускати мене. Довелося показувати, що у мене справді є номер Сергія і з ним ми знайомі та спілкуємось. Коли я побачила авто Давида на стоянці, то хотілося відразу ж сісти у своє та швидко поїхати геть. Але я не змогла. Чомусь якась частина мене дуже хотіла побачити його, навіть якщо й у такій небезпечній ситуації, яка вимагала неймовірної обережності. Я зупмнилась біля великих деревʼяних дверей. Спочатку просто стояла… А потім оглянувшись по сторонах, постукала і коли отримала згоду на вхід, повільно відчинила двері. Затамувавши подих, була готова до цієї фатальної зустрічі, та на щастя кабінет Сергія був порожній від інших гостей, крім мене. Це трохи засмутило мене, але зрештою, чому я вирішила, що це мав бути саме Давид. Хіба не може батько позичити в сина автомобіль?

— Яно? — Сергій щиро здивувався і, здається, навіть був трохи роздратований моєю появою.

— Вибачте, — коротко сказала я і пройшла всередину.

— Що ви тут робите?

— Ви не відповідаєте мені на дзвінки.

— Я ж вам казав телефонувати після сімнадцятої, — чоловік підняв на мене важкий погляд блакитних очей.

— Але якщо у мене є важлива інформація, — я трохи нагло сіла на крісло навпроти нього, — то чекати точно не можу.

— Настільки важлива, що ви насмілились прийти сюди без попередження? — Сергій відклав свої папери. Здається, я змогла зацікавити його, проте задоволеним він все одно не став.

— Так. Не знаю, чи спілкувались ви зі своїм сином вчора чи сьогодні, чи розповідав він вам щось. Але мені вдалося їх з Аліною добряче посварити. Вона навіть, здається, не хоче його бачити. І він від цього…засмучений, — я намагалась тримати байдужий вираз обличчя, але знову і знову памʼять повертала у вчорашній вечір та нагадувала про нашу коротку близькість. Але я заборонила собі це згадувати. Тепер постійно варто тримати в спогадах лише смак холодної кави. 

— Справді? — чоловік відверто здивувався, — дивно. Давид мені нічого не сказав. Хоча я бачив, що з ним сьогодні щось не так.

— Все це було дуже…емоційно, — я почала перебирати ремінець своєї сумки.

— Але ви ж розумієте, що це ще не кінець? Вони могли просто посваритись. А мені потрібні остаточні докази того, що вони більше не будуть разом. Отже ваша робота продовжується. 
Я мимоволі посміхнулась, бо все це означало, що ми ще точно зустрінемось з Давидом. Тим більше, Сергій обіцяв нам ще одну зустріч. Я розглядала чоловіка, який виглядав трохи старшим за свій вік та намагалась знайти хоч щось, що нагадувало б Давида. Але здавалося, що вони двоє абсолютно різні і немає жодної схожості. Мабуть, він більше схожий на покійну матір. Бо Давид занадто красивий син для такого батька.

— Ось, я приніс те, що ти просив…— раптом відчинились двері та почувся знайомий голос. 
Я перелякано глянула на Сергія, але в того навіть жоден мускул обличчя не сіпнувся. В той момент я забула про все на світі, навіть про те, що дуже хотіла зараз бачити Давида. Бо він застукав нас, можна сказати, за таємною зустріччю. Я опустила голову, щоб Давид якнайдовше не бачив мого обличчя, а справу почав брати у свої руки Сергій.

— Що ж… ваше резюме я переглянув, мені все дуже сподобалось.

— Справді? — я зрозуміла його ідею та почала підігравати чоловіку.

— Ви підходите мені як особиста помічниця. Але доведеться вирішити ще деякі питання. Я зателефоную вам.

— Дуже дякую вам, Сергію…— я почала згадувати, як же його по-батькові, але зрозуміла, що абсолютно не знаю цього, — Олександровичу.

— Олексійовичу, — виправив мене Давид і я відчула, що він просто дірявить мене поглядом.

— Так, — я істерично хмикнула, — Сергій Олексійович. Вибачте. Я просто дуже хвилююсь.

— Можете бути вільні…Яно, — коротко сказав чоловік і я швидко підвівшись, просто кулею вилетіла з кабінету. Навіть не зауважила, як же швидко опинилась на вулиці та почала віддихуватись. Але звісно ж, сама довго я бути не змогла.

— Що ти тут робиш? — Давид вибіг майже відразу за мною і теж важко дихав.

— Можу те саме спитати в тебе, — я безцеремонно брехала, дивлячись йому прямо в очі. В світлі денного сонця вони були не такими темними.

— Невже це чергова випадкова зустріч? — Давид трохи скептично підняв брову.

— А на що це схоже? Я прийшла влаштовуватись на роботу. І бачу… ти теж тут працюєш. Чи може ні. Звідки я знаю, — я щиро обурилась, бо мене вже страшенно злить те, що доводиться стільки брехати, так ще й Давид не особливо вірить у все це.

— Я не працюю тут, — коротко сказав чоловік.

— Ну от і добре, — я плеснула в долоні, — не буду бачити тебе тут. Буду спокійна.

— Чому мені вже який раз здається, що ти щось приховуєш від мене? Недоговорюєш…— Давид примружився і провів по мені поглядом зверху вниз.

— Ти просто хочеш у це вірити. Намагаєшся знайти якийсь прихований сенс у цьому всьому… А це просто дурні співпадіння. Якщо чесно, після твоєї записки, я думала, що ми ще довго не побачимось.

— А як тобі кава? — вирішив просто спитати він.

— Холодна. І гірка. Ти зробив їі занадто рано, — здавалося, що я говорю зовсім не про каву.

— Не думав просто, що ти так довго спатимеш.

— Ну хтось же не дав мені виспатись, — я вказала на Давида рукою, — і як там в тебе справи? Як Аліна?

— Невже тебе це цікавить? Зіпсувала все, а тепер хочеш щось виправити?

— Ну не хочеш, не відповідай, — я закотила очі зі злості. Так, я не хотіла нічого чути про ту дурну дівку, але все одно було цікаво, чим усе закінчиться.

— Поображається трохи і думаю, що пробачить мені. А я їй все поясню нормально. Вже сам, — суворо сказав Давид.

— Ти справді кохаєш її? Хочеш бути з нею? Я не провидець, але чомусь мені здається, що не така вона вже й невинна.

— А ти ревнуєш? — в його очах загорівся маленький вогник цікавості. 

— З тобою неможливо говорити серйозно, — буркнула я і захотіла підійти до свого авто, але Давид перегородив мені шлях. Добре, що не торкався до мене, бо тоді я б точно не витримала. Або не втрималась.