5

— Вона просто звикає до нового дому, — Давид продовжував гладити кицю, а вона тільки те й робила, що мурчала і повністю розслабилась на його ногах.

— Не знаю, до чого вона там звикає, але мене вона зовсім не любить, — я присіла поруч, — шипить, кусається. Їсть лише коли мене немає біля неї. Дивна, все що я скажу.

— Може ви надто багато хочете від маленького кошеняти, — чоловік підняв голову і наші погляди зустрілись, — і дивна тут зовсім не вона.

— Ось ваш метелик, — я підняла руку і показала Давиду його річ. Він починає мене дратувати, так що я вже дуже сумніваюся, чи правильно вчинила, що погодилась на це все.

— Нарешті, — він швидко вхопив його і обережно опустивши Соню на підлогу, став на рівні ноги, — не знаю, як ви змогли так зірвати його з моєї шиї.

— Чаю не пропоную, — я схрестила руки на грудях, — ви не заслужили.

— Ну…— Давид засміявся, — чаю я і не пʼю. Але і в цьому місці я б не ризикував нічого їсти та пити, — він оглянув коридор, — а то мало що може зі мною статися.

— Всього найкращого! — я вхопила його за руку вище ліктя і спробувала виштовхати за двері.

— Ви точно божевільна, — чоловік вирвався з моїх рук, — я не здивований, що ця киця вас боїться.

— А ви — хам і негідник!

— Перепрошую? — він підняв обидві брови.

— Вибачте, маю йти збиратися. Бо ж вночі мені ще треба грабувати магазин, — я все-таки виштовхала його за двері.

— Ненормальна якась, — фиркнув Давид і швидко зник. 
Я гучно зачинила двері і ображено вперлась до них спиною, схрестивши руки на грудях. Я нікому не дозволю ображати себе та те, що мені належить. За всією цією виставою спостерігала Соня. Спочатку ми мовчки дивились одна на одну, а потім вона почала нявчати. Я подумала, що це може вона так спілкується зі мною. Але потім киця пройшла повз і сівши біля дверей, почала нявчати сильніше.

— Ти точно маленька зрадниця, — процідила я крізь зуби, — тільки до нього я тебе й близько не впущу. 
Я пішла до своєї кімнати, щоб перевдягтися і глянувши на годинник, зауважила, що ще не так пізно, щоб зателефонувати до Сергія. Все це відбувалося під жалісливе нявчання кота під дверима. Від цього я закотила очі.

— Алло, — чоловік відповів майже одразу.

— Добрий вечір. Це Яна.

— О так-так, — він одразу повеселішав, — я чекав на дзвінок від вас. І що, є якісь новини?

— Ну…—я задумалась лише на секунду, — ваш син рідкісний засранець.

— Вибачте? — Сергій здивувався.

— Та я думаю, що знаю, від кого у нього це, — я була зла та ображена, тому не дуже думала, що говорю.

— Кхм…— Сергій прочистив горло і мабуть вдав, що не зрозумів мене, — ще щось?

— Так. Метелик вже у вашого сина. Думаю, скоро він буде на своєму місці.

— І це все? Я думав, що почую щось цікавіше.

— Чого ще цікавішого ви від мене хочете? — я почала ходити туди-сюди.

— Хоч щось про те, про що ми з вами маємо домовленість.

— Як ви собі це уявляєте, щоб за один вечір він закохався в мене? Чи щоб я затягла його в ліжко? А про це вам теж треба буде докладно розповідати!? — мене чомусь охопила жахлива злість, бо мені здається, що я зіштовхнулась з жахливою сімʼєю.

— Ні, Яно, заспокійтесь, прошу. Вибачте. Я просто хвилююсь не менше ніж ви.

— Мені й так вийшло запросити його до себе додому.

— Справді? — його голос був трохи скептичним.

— Ну це сталось випадково. Я просто забула того метелика вдома.

— І що ви будете робити далі? Я можу вам організувати ще одну зустріч з Давидом. Але це буде востаннє. Якщо після цього у вас знову нічого не вийде, тоді ми попрощаємось.

— Не знаю, завтра у мене моя справжня робота. Але свою зустріч прибережіть ще на потім. Я спробую щось вигадати.

— Тоді чекаю від вас наступного дзвінка. 
Ми попрощалися і я продовжила дивитися в темний екран телефона. Я звісно ж можу пообіцяти Сергію все що завгодно, але зараз насправді не уявляю, як самостійно мені ще раз зустрітися з Давидом. Мабуть, після сьогоднішнього він обходитиме мене останньою дорогою. Коли я йшла спати, то Соні під дверима вже не було, натомість знайшла її у себе на ліжку. Звісно, проганяти не змогла, але стало трохи образливо за ту лежанку, що довелось купити. 
Вранці я насипала Соні корму, налила води та перевіривши все, поїхала в офіс. І там все як завжди було до болю жахливо. Цей ідіотський начальник знову змусив мене виконувати не мою роботу, переплутав папки і пів дня я працювала з минулорічними звітами, а під кінець робочого дня знову зламався принтер і він хотів, щоб я в черговий раз їхала шукати для нього деталі. Цього разу я вже категорично відмовилась і сказала, що це абсолютно не входить у мої обовʼязки. То ж поки начальник був під враженням від моєї зухвалості, я швидко зібралась та поїхала додому. Зайшовши до квартири, я захотіла перевірити, як там Соня, але на лежанці її не було.

— Соня, киць-киць-киць. Я купила тобі, — глянула напакетик, який тримала в руках, — якісь вітаміни. Де ж ти? 
Я обійшла всі місця, де любила спати чи просто лежати Соня. Потім з острахом перевірила усі вікна, але вони були зачинені. Повільно опустившись на диван, я почала хвилюватися. Куди ж могло подітись кошеня у зачиненій квартирі. Але вже за якийсь час почувся тоненький писк. Знову і знову. Спочатку я не зрозуміла, але потім усвідомила, що це десь поряд. Киця почала кричати сильніше і до мене дійшло, що вона мабуть під диваном. Я опустилась на коліна, ввімкнула ліхтарик на телефоні і зазирнула в ту маленьку щілину між диваном та підлогою, але побачила тільки маленькі лапки. Тому швидко перемістилась до стіни і вже там знайшла Соню. Вона сиділа в тій вузькій частині між диваном та стіною. Я почала кликати її, але киця вирішила мене ігнорувати. Заманювала кормом, тими вітамінами та іграшками. Я хвилювалась, що може вона там застрягла, але декілька кроків вперед киця зробила вільно, а потім знову повернулась в свій куток і почала мʼявчати. Невже справді вона боїться мене? Я сіла на підлогу і почала думати, як дістати звідти кошеня. Бо просто чекати, коли вона сама вийде я не хотіла. Звісно, я могла б відсунути диван, він не такий вже і важкий. Та в моїй дурній голові зʼявилась ідея, про яку я, напевно, таки пошкодую. То ж я взяла в руки телефон.