4

Я йшла між кліток, практично, дусячись сльозами. Стільки бідолашних, самотніх, покинутих пухнастиків, яких колись зрадили люди. Або які відразу народились десь на вулиці. В горлі стояв колючий ком, який і не думав зникати, коли кожна пара очей дивилась на мене з надією, що я прийшла саме по нього. Якби ж у мене була можливість…і якби легко збувалися мрії, то моїм найпершим бажанням було б, щоб більше ніколи не було бездомних тваринок.

— До нас рідко потрапляють маленькі кошенята, — сказала працівниця притулку, поки ми йшли, — але вам дуже пощастило, бо на днях ми знайшли одне маленьке чудо. Думаю, ви точно закохаєтесь. 
Я кивнула і покірно йшла за дівчиною. Вона привела мене не до кліток, а здається до їхнього лікувального кабінету. Там на невеликій підстилці мирно спала маленька біла хмаринка.

— Яке чудо, — прошепотіла я.

— Це дівчинка. Ми назвали її Соня. Дуже ніжна і лагідна. Я б забрала її собі, якби не пʼять дорослих котів вдома.

— Розумію, — я посміхнулась, — вона просто неймовірна. 
Я взяла сонний клубочок на руки і притулила до грудей. Соня легенько пискнула і від цього звуку в мене всередині все наче затріпотіло. Мені дали заповнити всі потрібні папери, проговорили, як найкраще доглядати за кошеням і навіть подарували корму на цілий місяць. Потім у їхньому магазині я купила всі інші необхідні речі та з широчезною посмішкою поїхала додому, а поруч на сидінні дрімала тепер уже моя кицька. І так, нарешті я забрала своє авто з ремонту.

— Ось ми приїхали, — я поставила переноску в коридорі та відчинила її, — це твій новий дім. 
Соня повільно вийшла зі своєї маленької хатинки та почала принюхуватись. Але зробивши лиш декілька кроків, зашипіла та втекла назад в переноску. Я спробувала витягти її, але вона далі шипіла та ще й вкусила мене. Та я вирішила це стерпіти, бо все-таки киця ще дуже маленька і стільки змін у житті точно не проходять безслідно. То ж я віднесла переноску до вітальні та облаштувала все потрібне на кухні та у ванній кімнаті. Але за весь час киця й носа не сунула далі за переноску і я трохи засмутилась. Зрештою, там вона і заснула. Я вирішила приготувати обід, але мене від цього відволік двінок. Телефонував незнайомий номер і чорт забирай, я була впевнена, що це Давид. Прочистивши горло, підняла слухавку.

— Алло.

— Добрий день. Ем…ми…ми з вами вчора бачились у галереї. Ви маєте мою річ, якщо памʼятаєте, — почувся знайомий голос і я мало не застрибала на місці від радості.

— Знаєте, я щось такого не пригадую, — вирішила трохи познущатись, — ви точно не помилились номером?

— Ви серйозно? — його голос став злим, — думаєте, я не впізнаю вас за розмовою? Тим більше, ви ж самі написали свій номер телефону!

— Я ж могла помилитися…від хвилювання.

— От мене якраз це і не хвилює. Зовсім. Поверніть, будь ласка, мені метелика.

— А ви погоджуєтесь на умови? — я стиснула пальці в кулак.

— Так. Так, я погоджуюсь, — було чутно, що йому сказати це дається дуже важко.

— Прекрасно, — я посміхнулась, — то ж чекаю повідомлення з адресою ресторану. До побачення, — я швидко вимкнула телефон і переможно посміхнулась сама до себе. Він погодився. Отже, у нас сьогодні буде щось типу побачення. За дві хвилини прийшло повідомлення з адресою, часом та назвою закладу. Інтернет сказав, що це не особливо вишуканий ресторан і я трохи обурилась. Але потім вирішила, що хай би хоч на заправку мене запросив, та мій план спрацював і сьогоднішній вечір ми проведемо удвох. На радощах я не втрималась та одразу ж почала збиратися, щоб мати якнайкращий вигляд. Звісно, такої краси сукні у мене вже не було, Віктор приїхав по неї ледь не зі сходом сонця. Тому довелося обирати з того, що було в моєму гардеробі. Я так сильно хотіла виглядати гарно, що якраз розтягнула весь процес до тієї години, коли треба було вже виходити. Перевіривши Соню, яка знову на мене нашипіла, і залишивши для неї все необхідне, я вийшла з дому. Під будинком на мене уже чекало таксі. 
Коли я опинилась біля ресторану, то мене охопило якесь жахливе хвилювання. Здавалося б, нічого такого, але руки добряче тремтіли. Та все ж я опанувала себе і впевнено зайшла всередину. Спочатку я довго оглядала зал та не могла ніде знайти Давида. Невже він запізнюється? Чи може взагалі передумав приходити. А раптом це я випадково щось наплутала та приїхала не в той ресторан?

— Вибачте, — я звернулась до адміністратора, — у мене тут запланована зустріч, та здається, я не можу знайти свого…товариша.

— Хвилинку, — усміхнений чоловік глянув на мене знизу вгору і кудись зник. Я стояла декілька хвилин наче дурепа, поки він не повернувся, — ідіть за мною. 
Ми пройшли через весь зал і це починало дивувати мене ще більше. Але як виявилось, за величезним вазоном був прохід до невеликого затишного місця, яке було важко помітити, якщо про нього не знати. За столом сидів Давид та тикав щось у телефоні.

— Добрий вечір, — привіталась я першою, бо він очей не піднімав зі свого смартфона.

— Це ви, — він кинув на мене швидкий погляд, а потім знову щось поклацав в телефоні, але зрештою сховав його.

— Дуже дивне місце, — я оглянулась, — занадто.

— Це один з небагатьох ресторанів, де є можливість отак сховатися від всіх. Вибір був невеликий.

— Для чого ж ховатися? — я повільно опустилась на стілець навпроти, невідводячи погляду від чоловіка.

— Ви може забули? У мене є дівчина, практично наречена. Якщо вона дізнається про це…

— А що таке? Вона не довіряє вам? — я хитро посміхнулась.

— Вона…досить сильно ревнива.

— Якщо так, отже їй теж є що приховувати. Якщо б було інакше, вона себе не поводила б так, — в думках я почала сварити себе за те, яку відверту маячню починаю нести.

— Давайте пошвидше це все завершимо і розійдемось.

— Так, добре, — сказала я веселим голосом, бо це справді було смішно. Він й не уявляє, в що вляпався і що ця зустріч зі мною — лише початок. 
Нам принесли страви і деякий час ми вечеряли мовчки. Апетиту в мене щось зовсім не було, а ця затягнута пауза починала діяти мені на нерви.