1

Цьому дню, напевно, не судилось бути ще більш жахливим, але хто ж я така, щоб про це казати. Бо як тільки я переступила поріг кафе, щоб нарешті випити цієї бісової кави вперше за цілий день, за моєю спиною розлилась стіна дощу, який і не думав припинятися. Саме сьогодні, коли у моїй папці мільйон незакінчених звітів. Саме сьогодні, коли моє авто вже другий тиждень в ремонті. Саме сьогодні, коли я ще минулого місяця загубила свою парасолю. Я стояла, як укопана і дивилась на скло вікна кафе, яке з кожною секундою ставало мокрішим і мокрішим, як по ньому стікали грубі краплі дощу. Стояла і проклинала той день, коли влаштувалась секретарем в цю довбану компанію з цим ідіотським начальником. Мабуть я б іще з годину вертіла в голові матюки щодо свого життя, поки не зайшли ще відвідувачі і просто-таки не знесли мене кудись вбік від дверей. Я чула, як вони бурчали, що я стояла в проході, та мені байдуже. Наче мені з ними дітей бавити. Я пройшла до свого улюбленого дального столика, подалі від всієї метушні. Він завжди був порожній, наче чекав на свою нікчемну нещасливу власницю. Ну це тобто на мене. Швидко отримавши своє замовлення, я обклалась паперами, відкрила свій ноутбук і почала робити те, що мала би закінчити ще минулого тижня. Але звісно ж я цього не змогла зробити, бо начальник завалив мене іншими непотрібними мені справами, які зовсім не входили в мої обовʼязки. Ніде не було сказано, що я маю літати по всьому місту, щоб знайти якусь мікроскопічну деталь до принтера начальника. Чому все так складно? Бо цьому апарату років сто і ці деталі вже просто ніхто не випускає. Але цьому скупердяю на все байджує. «Якщо можна полагодити, я не збираюсь купувати нове». Хтось пройшов поряд зі мною і я сіпнулась, через це випадково штовхнула чашку та декілька крапель впали на свіженький звіт. Чудово!

— Не вірю своїм очам! Яно? Невже це ти!? — я намагалась вдавати, що не чую, не бачу, що мене взагалі тут немає. Але цей голос я впізнаю, мабуть, з мільйона інших таких же гидких голосів.

— Привіт, Тимуре, — я натягнула криву посмішку, бо тільки таке я могла зробити, бачачи свого колишнього хлопця. Скільки він мені крові випив, скільки через нього я не спала. Ну чому саме сьогодні-і-і…

— А я сиджу, дивлюся, ти чи не ти. Класно виглядаєш. Ти пофарбувалась?

Я повільно видихнула, продовжуючи посміхатись, тому що він щойно нагадав мені про те, власне, чому ми й розійшлись.

— Ні. Цей колір волосся був у мене завжди. Придурок, — додала я зовсім тихо, він цього не почув.

— Ясно-ясно. І що ти тут, прийшла на обід? Бачу, працюєш.

— Так. Намагаюсь. Знайшла найтихіше місце в цьому закладі, — спробувала натякнути йому на щось, а потім згадала, що це взагалі марно. Три роки минуло, а людина наче не змінилась взагалі. Ні зовні, ні всередині.

— Я теж працюю, але сьогодні вихідний. Памʼятаєш, я розповідав тобі про фірму свого друга і те, що ми плануємо? Так от, у нас все вийшло. То ж ми тепер досить класно заробляємо. Скоро будемо відкривати ще одне підприємство. Коротше, все класно. 
Я спробувала посміхнутись, але не вийшло. Щось неприємне вкололо під ребром. Навіть Тимур зміг розкрутитись і тепер практично має власну справу. А я продовжую бути офісним голубом. І ходити в цьому дурнуватому сірому костюмі.

— Вітаю, — ледь не крізь зуби сказала, — рада за тебе.

— Дякую. А он там моя дівчина, — він вказав на столик подалі, за яким сиділа непримітна, але досить гарна дівчина, — у нас скоро весілля.

— Співчуваю…кхм…тобто, вітаю, — я відвела погляд, щоб зібратися краще з думками, — вітаю вас обох.

— Дякуємо. До речі, а як у тебе справи? Ще нікого собі не знайшла?

— Ем, ні. Мені поки що це взагалі не потрібно. Я вся в роботі, постійно зайнята. Будь-кому зі мною зараз було б складно. 
І я, як завжди, збрехала. Не могла ж я зізнатись Тимуру, що після нашого розриву в мене все життя пішло коту під хвіст. Що через нього я залишилась без подруг, батьки живуть в іншому місті, а я кожного вечора приходжу додому в порожню квартиру і ночами плачу в подушку від образи на саму себе та безсилля. У мене був шанс почати нові стосунки, але тоді той хлопець кудись раптово зник. А пізніше я дізналась, що він одружився. Це ввело мене в такий шок, що мало не почалась депресія. І після цього я зрозуміла, що кохання це зовсім не моє. Навіть не варто намагатися з кимось знайомитись, бо раптом знову той чоловік захоче через місяць одружитися на комусь іншому. Мабуть, скоро заведу собі кота і ми будемо з ним жити щасливе нещасливе життя.

— Ну ясно. Був радий побачитись, сподіваюсь, ще колись зустрінемось, — Тимур помахав мені рукою і пішов, я ж полегшено видихнула. 
Моя кава була вже практично холодна і це мене дуже розізлило та засмутило водночас. Останнім часом я сама собі дивувалась від того, які жахливі у мене перепади настрою. І ні, я не вагітна. Я перевіряла. На деякий час я повністю погрузла у звітах. А потім звідкись дмухнув протяг і декілька моїх паперів полетіли на підлогу. Так як на вулиці була злива, то на плитці залишалось купа мокрих слідів, деякі ще й з болотом. І звісно ж, мої звіти попадали саме в найгірші місця на підлозі. Я вилаялась собі під ніс та опустилась, щоб зібрати цей жах, але як тільки мої пальці доторкнулись до першого листка, поряд з ними гучно опустився кінець тростини. Я кинула швидкий погляд на неї і зрозуміла, що це ручна робота. Як вишукано.

— Дозвольте вам допомогти, — я підняла голову і побачила чоловіка середніх років. Він був звичайним. От просто… нічого особливого. Проте його вишуканий костюм видавав у ньому, мабуть, багатого бізнесмена. Плюс ця тростина.

— Ага, я…ем…дякую, та я сама, — я швидко зібрала брудні папери і почала вдивлятися у того чоловіка.

— Ну я не зовсім мав на увазі ваші папірчики, — він скептично кинув на мене погляд, наче скануючи. Відразу стало дуже неприємно.

— Вибачте, але я маю…працювати, — я швидко посміхнулась і повернулась за свій столик.

— Скажіть, ви не проти трохи заробити? — чоловік безцеремонно сів навпроти мене на вільний стілець і вперся руками в тростину.