Подвійний капкан

Данило різко відсахнувся від Лізи, наче обпікся об її крижаний, зневажливий погляд. Його важке дихання ехом відбивалося від стін спальні. Він мовчки підхопив свій піджак із крісла, круто розвернувся і вийшов, з гуркотом зачинивши важкі дубові двері й двічі повернувши замок.

Спустившись на перший поверх, Корсак заскочив до вітальні, налив собі повну склянку віскі й одним ковтком осушив її. Слова Лізи про те, що її зізнання в коханні було лише вигадкою, жартом, щоб вирватися з його рук, випалювали все всередині. Він намагався переконати себе, що вона просто мститься за його слова про «хвилинну слабкість», але її гордий погляд змушував сумніватися навіть його залізний аналітичний розум.

У цей же час. Київ.

Віра стояла посеред просторої вітальні в квартирі Данила, притискаючи вимкнений телефон до грудей. Її передчуття не підвело. Щойно Данило поїхав «на підписання договору», вона спробувала набрати Лізу, щоб чесно розставити всі крапки над «і» щодо його нічного холоду. Проте автовідповідач сухо повторював, що абонент поза зоною досяжності. Потяг до Львова вже давно мав прибути, але телефон Громової залишався мертвим.

Не витримавши, Віра накинула куртку й поїхала до кав’ярні Мар'яни.

— Її немає у Львові, Мар’яно, — Віра сиділа за кутовим столиком, і її голос тремтів від страшної здогадки. — Данило поїхав з міста. Він виглядав занадто спокійним. Він щось зробив із нею.

Мар'яна зблідла, озирнулася на кількох відвідувачів і тихо сіла поруч:
— Віро... Я не хотіла казати, але вранці до мене забігав один із наших дитбудинкових хлопців, Денис, який тепер працює в автомайстерні. Він випадково підслухав розмову бійців Артура. Вночі шість машин без номерів виїхали на перехоплення залізничного вокзалу. Артур отримав наказ від Даньки закрити Лізу на об'єкті «Ліс». Це старий мисливський маєток Громова під Черніговом, який Корсак забрав за борги.

Віра повільно підвелася з-за столу. В її очах більше не було сліз — лише залізна, дитбудинківська рішучість.
— Він збожеволів. Він тримає її в заручниках через свій клятий гонор. Я їду туди.

— Віро, ти здуріла?! Там же озброєна охорона! Данька тебе не послухає, він зараз некерований! — Мар'яна спробувала втримати її за руку.

— Послухає, — жорстко відрізала Віра, застібаючи куртку. — Я отримала кулю через його кримінальний світ, і якщо він думає, що я дозволю йому зламати життя невинній дівчині через почуття обов'язку переді мною — він помиляється. Денис знає дорогу. Він поїде зі мною.

03:15 ночі. Мисливський будинок у Чернігівських лісах.

Данило сидів у глибокому кріслі біля каміна, вдивляючись у вогонь, коли на вулиці почувся шалений виск шин. За секунду масивні вхідні двері розчинилися, і до кімнати залетів Артур. Його обличчя було блідим, а дихання рваним від швидкого бігу.

— Бос, у нас повне цунамі! — важко дихаючи, вигукнув права рука, підбігаючи до його столу. — З Києва прийшли шифровки від наших людей у міністерстві. Консультант... цей старий гад Воронов переграв нас!

Данило повільно підвів голову, і його світлі очі перетворилися на кригу:
— Говори чітко, Артур. Що цей голий міністр міг зробити без копійки в кишені?

— Перед тим, як ми вивели його на трасу, його люди встигли активувати «тривожну валізку», — Артур кинув на стіл свій планшет. — Воронов передав зашифрований компромат на всю вашу кримінальну діяльність за останні п'ять років — від ліквідації людей Грача до фінансових махінацій з офшорами Громова — безпосередньо у внутрішню безпеку МВС і прокуратуру. Там такі документи, бос, що їх не закрити жодними конвертами. Половину наших рахунків заблоковано державними органами годину тому. На головний офіс «Корсак-Груп» і на автомайстерню Глущенка вже виїхав спецназ із обшуками. Нас офіційно оголосили в міжнародний розшук. Поліція шукає нас по всій країні, Данило! Вони пробивають усі наші конспіративні точки!

Данило повільно підвівся з крісла. Інформація завантажувалася в його мозок, наче в комп'ютер. Його легальна імперія, яку він так старанно вибудовував останні дні, тріщала по швах. Воронов вирішив забрати його з собою на дно.

— Скільки у нас часу до того, як вони вирахують цей лісовий маєток? — холодно запитав Данило, перевіряючи зброю в кобурі під пахвою.

— Кілька годин, бос. Максимум до ранку. Нам треба терміново згортатися, забирати Лізу і йти через кордон, поки нас не затисли в кільце...

Раптом на вулиці знову почувся шум мотора. Данило і Артур одночасно вихопили пістолети, зводячи затвори. Охорона на ганку закричала, але майже одразу замовкла.

Двері вітальні розчинилися.

На порозі стояв Денис, а за його спиною — Віра. Вона була блідою, втомленою після трьох годин нічної траси, але її погляд, спрямований на Данила, був гострішим за будь-яку кримінальну кулю.

— Віро?! — Данило застиг, і його пістолет повільно опустився. — Ти що тут робиш? Як ти дізналася?...

— Я приїхала зупинити твоє божевілля, Корсак, — тихо, але так вагомо вимовила Віра, роблячи крок усередину кімнати. — Віддай мені Лізу. Негайно. Поліція вже на хвості твоїх бійців у місті, а ти продовжуєш грати в середньовічного ката в цьому лісі?!

Данило застиг посеред розкішної вітальні, затиснутий у подвійний капкан. На другому поверсі під замком сиділа горда Ліза, яка щойно знищила його серце своєю брехнею. На порозі стояла Віра, яка розкусила його брудну гру з обов'язком. А за кілька кілометрів звідси лісовими дорогами до маєтку вже мчали поліцейські автівки, готові знищити все, заради чого він жив ці дванадцять років.