Ціна брехні та гордості

Позашляховик Данила мчав глухими дорогами Чернігівщини, залишаючи за собою клуби пилу й покручені стовбури вікових сосен. Мисливський будинок, прихований у самій гущі лісу, зовні нагадував затишну дерев'яну віллу. Проте високий паркан, камери по периметру та четверо бійців Артура з автоматами на плечах чітко вказували: це фортеця. Або в'язниця.

Коли Данило заглушив двигун, над лісом уже панували глибокі сутінки. Він вийшов із машини, впевнено застібаючи ґудзик піджака. В його душі панував дивний, майже тріумфальний спокій. Він прорахував усе. Він очікував, що Ліза, яка ще вчора зі сльозами на очах зізнавалася йому в коханні, за добу в ізоляції трохи заспокоїться. Що її гордість зламається перед його силою, і вона врешті-решт піддасться йому, приймаючи статус його таємної, але коханої полонянки.

Він піднявся на ганок, коротко кивнув охоронцеві й зайшов у будинок. На другому поверсі, біля дверей головної спальні, Артур особисто передав йому важкий залізний ключ.

— Вона всередині, бос. Жодного разу не приторкнулася до їжі. Вікна заблоковані. Весь день мовчить, — тихо доповів той.

Данило взяв ключ, повернув його в замку й повільно відчинив масивні дубові двері.

У кімнаті було темно, лише світло місяця крізь панорамне скло вихоплювало силует Лізи. Вона сиділа на краю величезного ліжка, усе в тому ж строгому брючному костюмі. Її спина була бездоганно рівною, а руки спокійно лежали на колінах. Коли Данило зайшов і клацнув вимикачем, заливаючи кімнату м'яким жовтим світлом, вона навіть не здригнулася. Лише підвела на нього свої великі темні очі, в яких зараз панувала непроглядна, крижана пустеля.

Данило зачинив двері на засувку, невимушено зняв піджак і кинув його на крісло. На його губах грала та сама чарівна, але хижа посмішка:
— Ну привіт, сонце. Як доїхала? Сподіваюся, мої хлопці були ввічливими. Ти змусила мене похвилюватися на вокзалі, але тепер усе на своїх місцях. Ти тут. Зі мною.

Він зробив кілька кроків уперед, очікуючи побачити страх, сльози або раптовий спалах пристрасті, але Ліза повільно підвелася з ліжка. Вона дивилася на нього так, наче перед нею стояв не всемогутній кримінальний бос, а порожнє місце.

— Ти покидьок, Корсак, — тихо, але неймовірно чітко вимовила вона. В її голосі не було й краплі тремтіння, лише безмежна зневага. — Звичайний, брудний кримінальний покидьок. Ти не маєш жодного права так робити зі мною. Ти забрав у мого батька фірму, ти обнулив Консультанта, ти ліквідував бюро. Я віддала тобі все, що могла. Але закрити мене в лісі під дулами автоматів просто тому, що твоє его не може змиритися з моїм від'їздом? Це низько навіть для тебе.

Посмішка Данила миттєво згасла. Його світлі очі небезпечно звузилися, а щелепа судомно стиснулася:
— Обережніше зі словами, Громова. Ти сама вчора в моєму коридорі плакала і кричала, що любиш мене. Ти сама підписала собі вирок. Я не відпускаю те, що належить мені. І твоє кохання...

— Про кохання? — Ліза раптом гірко, але з повною зверхністю засміялася, перериваючи його. Вона зробила крок йому назустріч, дивлячись прямо в його знічені світлі зіниці. — О Господи, Корсак... Який же ти наївний. Ти справді повірив у це? Я просто пожартувала.

Данило застиг, наче отримав прямий удар у груди. Світ навколо нього на секунду зупинився.
— Що ти сказала? — прохрипів він, і його голос став схожим на шурхіт криги.

— Я пожартувала, Даниле, — Ліза зробила ще один крок, і в її погляді спалахнула така люта, горда сила, яка повністю випалила його залізну впевненість. — Вчора в коридорі я була налякана, адреналін зашкалював після нафтобази, я бачила, як ти лютуєш. Мені потрібно було якось послабити твою хватку, збити твій залізний контроль, щоб ти просто відчинив ці кляті двері й випустив мене до ліфта! І це спрацювало. Ти розслабився, як дурний підліток. Я розіграла карту «нещасного кохання до монстра», щоб спокійно поїхати у свій Львів. Мені шкода тебе, Корсак. Ти вигадав собі велику помсту, вигадав велику пристрасть, а насправді залишився все тим же самотнім хлопчиком із дитбудинку, якого так легко обдурити звичайною брехнею про почуття.

Данило глухо заричав. Його залізна броня розлетілася на шматки. Він в один стрибок опинився біля неї, брутально схопив її за плечі й з силою втиснув спиною у заблоковане панорамне вікно. Його пальці впивалися в її шкіру, а в очах палав справжній, божевільний вогонь прихованого болю та приниження.

— Брешеш! — закричав він їй прямо в обличчя, і на його шиї дико запульсувала жила. — Ти брешеш мені прямо в очі, Громова! В ту ніч у моєму кабінеті... твої дотики, твої стогони на скляному столі — це теж був жарт?!

— Це була ціна за ліквідацію бюро мого батька, Корсак, — Ліза дивилася на нього впритул, не моргаючи, хоча від його хватки на плечах точно залишаться синці. Вона випльовувала кожне слово йому в душу, як отруту. — Звичайна ділова угода. Тіло в обмін на папери. Ти сам запропонував ці правила. Я сплатила цей борг. А тепер — забирайся геть із моєї кімнати. Ти можеш тримати мене тут роками під замком, але ти ніколи більше не торкнешся мене. Бо для мене ти тепер просто порожнє місце.

Данило застиг, важко і рвано дихаючи. Його пальці на її плечах повільно послабилися. Він дивився на цю дівчину і вперше в житті не знав, що робити. Вона не піддалася. Вона знищила його власним фірмовим цинізмом, повернувши його жорстокі правила проти нього самого. Він хотів стати її господарем, а натомість залишився в’язнем власної одержимості у цьому глухому лісовому будинку.