Спалені мости

Данило мовчки висунув важкий стілець і сів за стіл. Напруга в кухонній тиші стала майже відчутною, наче натягнута струна, що ось-ось лопне. Віра спокійно налила йому чаю, намагаючись згладити кути, але Корсак навіть не торкнувся чашки. Його світлі очі були прикуті до Лізи, яка тримала порцеляну так міцно, що її пальці побіліли.

— Тож, Єлизавето Вікторівно, — крижаним тоном почав Данило, барабанячи пальцями по столу. — Обживаєтеся на новому місці? Як просуваються справи з архітектурним бюро в будівлі вашого батька? Надіюсь, мої люди вам не заважають.

Ліза повільно поставила чашку. Вона витримала його погляд, хоча всередині все стискалося від спогадів про його брутальні слова в кабінеті.

— Не заважають, Данило Михайлович, — спокійно відповіла вона. — Більше того, ця будівля мені більше не потрібна. Я виставила її на продаж. Юристи якраз оформлюють документи.

Данило насупився. Його пальці завмерли на стільниці.
— Продаж? І де ж ви збираєтеся будувати свою архітектурну імперію?

— Я їду з міста, — чітко, без жодного натяку на сумнів вимовила Ліза, дивлячись йому прямо в очі. — Назавжди. Я прийняла пропозицію великої компанії у Львові. Там безпечніше, спокійніше, і немає... примар минулого. Почну бізнес в іншому місці, з чистого аркуша. Квиток на потяг уже в моїй сумочці.

У Данила всередині все обірвалося. Новина вдарила під дих сильніше, ніж куля Грача на нафтобазі. Їде? Назавжди? Його залізна аналітична броня, яку він так старанно вибудовував вранці, розлетілася на дрібні уламки. Залишки контролю просто змило хвилею дикої, некерованої люті та паніки.

— Вирішила втекти, Громова? — прохрипів він, і його голос став небезпечно низьким. — Думаєш, якщо зміниш місто, твої борги перед совістю зникнуть?

— Мої борги закриті, Корсак, — Ліза різко підвелася з-за столу, не даючи йому договорити. Вона повернулася до Віри й тепло, щиро посміхнулася їй, повністю ігноруючи Данила. — Вірочко, дякую за чай. Мені час. Тобі потрібно відпочивати після лікарні. Будь щаслива. Ти на це заслужила.

— Дякую, Лізо, — тихо відповіла Віра. Вона не втручалася, але її проникливий погляд помітив, як у Данила на шиї запульсувала жила від шаленого гніву.

Ліза підхопила свою теку з документами й швидким кроком попрямувала до виходу. Данило підірвався з місця так різко, що стілець із гуркотом відлетів назад.

— Я проведу гостю, — кинув він Вірі й рушив слідом, наче хижак за здобиччю.

Він наздогнав її вже у великому дзеркальному коридорі біля самих вхідних дверей. Ліза встигла лише взятися за ручку, як велика, гаряча долоня Данила з глухим звуком ляснула по дереву прямо над її головою, перекриваючи вихід.

— Пусти мене, Корсак, — Ліза розвернулася до нього, важко дихаючи. Тепер вони стояли впритул.

— Куди ти зібралася, сонце? — прошипів Данило, і його обличчя було за міліметр від її обличчя. У його світлих очах палав справжній вогонь. — У Львів? Нове життя? Думала, підпишеш папери, забереш речі й просто зникнеш із мого міста? Після всього, що було в моєму кабінеті, ти вважаєш, що можеш просто так піти до біса?

— А що мені тут робити, Даниле?! — вперше за вечір не стрималася й вибухнула Ліза, і її голос перейшов на відчайдушний шепіт, повний прихованих сліз. Вона вперлася долонями в його тверді груди, намагаючись відштовхнути. — Дивитися, як ти купуєш обручки? Я знаю, що ти вирішив одружитися з Вірою! Мені Мар'яна все розповіла! Ти вирішив стати правильним хлопчиком через свій чортів дитбудинківський обов'язок! Ти спиш зі мною на скляному столі, називаєш це «хвилинною слабкістю», а потім ідеш під вінець із іншою! Ти хамиш мені, знущаєшся, а сам біжиш ховатися за Віру, бо ти боягуз, Корсак! Справжній боягуз, який боїться власних почуттів!

Данило глухо заричав. Його пальці миттєво перехопили її зап'ястя, з дикою силою притискаючи її руки до дверей. Напруга між ними вибухнула шаленою, небезпечною пристрастю.

— Так, я боягуз! — хрипко крикнув він їй прямо в губи, повністю втрачаючи розум. — Бо ти випалила мені все нутро, Громова! Я оголосив війну власним фірмам, я звільнив половину керівництва, я трощив усе навколо, щоб просто не думати про те, як твої пальці стискали мої плечі в ту ніч! Я одружуюся з Вірою, бо так треба, бо це мій борг! Але в моєму ліжку і в моїй голові щоночі будеш тільки ти! Ти нікуди не поїдеш, Лізо! Я закрию всі вокзали в цьому місті, але ти залишишся тут!

— Ні, Даниле, не залишуся! — Ліза дивилася на нього зі сльозами, які нарешті прорвали оборону, але в її погляді панувала горда, незламна сила. — Я не буду твоєю брудною таємницею за спиною у Віри. Я занадто поважаю її, і занадто... люблю тебе, щоб дозволити тобі так низько впасти. Живи своїм правильним обов'язком. А мене відпусти.

Вона сильним рухом вирвала свої руки з його ослаблих пальців. Данило застиг, наче вражений громом. Слова «я люблю тебе» вибили з нього останні залишки люті, залишивши лише повне емоційне спустошення.

Ліза різко відчинила двері, вискочила на майданчик до ліфта і натиснула кнопку виклику. Двері квартири за нею зачинилися, відсікаючи її від його світу. Данило так і залишився стояти в коридорі, дивлячись на власні тремтячі руки. Міст між ними був спалений остаточно, і попіл від цього вогню вже душив його.