Нове дихання імперії

Ранок зустрів місто яскравим, по-весняному теплим сонцем. Данило, як і обіцяв, рівно о десятій нуль-нуль стояв біля дверей палати Віри. Він особисто забрав її речі, допоміг одягнутися і бережно доніс її невелику сумку до машини. Дорогою додому вони невимушено спілкувалися, Данило жартував, а Віра з насолодою розглядала міські вулиці крізь чисте скло автомобіля.

Коли вони приїхали до його розкішного хмарочоса, Данило провів її до квартири, показав спальню і допоміг облаштуватися.
— Відпочивай, малявко, — лагідно всміхнувся він, поцілувавши її в щоку на прощання. — Охороні на ресепшені я дав чіткі інструкції. Будь-які продукти чи ліки доставлять за п'ять хвилин. Мені треба відлучитися по справах бізнесу. Вечеря буде з ресторану, обіцяю.

— Іди, Даню. Все добре, я нарешті хочу просто поспати у спокої, — тепло відповіла Віра.

Зачинивши за собою двері квартири, Данило знову відчув, як на плечі лягає звична залізна броня. Він спустився на парковку, сів за кермо свого великого позашляховика і вирушив у бік промзони. Йому терміново потрібно було перевірити, як ідуть справи на об'єкті, який ще вчора приносив лише збитки та лють.

Коли його машина заїхала на територію «Корсак-Моторс», Данило здивовано підняв брови. Обшарпані ворота ангару були чисто вимиті, територія навколо прибрана від старого хламу, а зсередини більше не пахло дешевим тютюном і лінню. Натомість звідти доносився чіткий, ритмічний гул інструментів, шурхіт шліфувальних машин та бадьорі чоловічі голоси. Бізнес ожив.

Данило впевнено зайшов до ангару, за звичкою закочуючи рукава білосніжної сорочки.

Іван Глущенко стояв біля великого підйомника, тримаючи в руках планшет із новими закупівлями. На його обличчі більше не було того смертельного, блідого жаху. Натомість з'явився здоровий рум'янець, очі горіли азартом справжнього господаря, а строгий брючний костюм сидів на ньому бездоганно.

— Данило Михайлович! — щиро і радісно вигукнув Глущенко, побачивши боса, і впевнено рушив назустріч. — Який сюрприз! А я якраз збирався надсилати вам перший звіт за три дні роботи!

— Бачу, робота кипить, Іване, — Данило міцно потиснув його руку, оглядаючи ангар.

Біля піднятих спорткарів більше ніхто не сидів у телефонах. П'ятеро молодих, плечистих хлопців із короткими стрижками судомно і зосереджено крутили гайки, шліфували кузови й перевіряли проводку. На їхніх комбінезонах красувалися нові чисті емблеми компанії. Це були хлопці з того самого дитячого будинку, яких Данило таємно підтягнув через Артура.

— Данило Михайлович, я просто в захваті від вашої нової команди! — Глущенко з гордістю кивнув у бік механіків, і його голос вібрував від задоволення. — Робота справді горить! Гроші вже крутяться, ми за три дні повністю розібрали хвости колишнього директора Олега, знайшли ті вкрадені турбіни на складі на Борщагівці й повернули їх на місце. А ці хлопці... Господи, я за свій тридцятирічний стаж у бізнесі таких робітників не бачив! Вони знають ціну хлібу, Даню. Працюють на совість, жодного зайвого перекуру, жодної гайки не вкрадуть. Вони дивляться на вас як на Бога, а до роботи ставляться як до єдиного шансу в житті.

Данило повільно пройшов уздовж верстаків, спостерігаючи за сиротами. Один із хлопців — двадцятирічний Денис, якого Данило колись витягнув із брудної вуличної бійки, — помітив погляд боса, витер спітніле чоло брудною долонею і шанобливо, з глибокою вдячністю кивнув йому. Вони дійсно знали ціну хлібу. Вони виросли в тих самих холодних стінах, що й сам Данило, і тепер кожну секунду доводили свою залізну лояльність.

— Ми вже підготували до продажу той самий «Порше», якому Олег зім'яв капот, — весело продовжив Глущенко, поплескавши по блискучому крилу відновленого спорткара. — Покупці з автосалону вже внесли передоплату. Чистий прибуток компанії за цей тиждень перекриє всі минулі мінуси, Данило Михайлович. Ми летимо вгору!

— Чудово, Іване. Я знав, що не помилився у вас, — Данило м'яко всміхнувся, відчуваючи, як усередині з'являється слабке почуття гордості за цей чесний, чистий бізнес. — Продовжуйте в тому ж дусі. Хлопцям випишіть подвійні преміальні за цей тиждень. Вони на це заслужили. Якщо знадобиться нове обладнання з Німеччини — Артур підпише рахунки без жодних питань.

— Буде зроблено, бос! — Глущенко впевнено кивнув.

Данило розвернувся і вийшов з ангару, сідаючи у свій позашляховик. Справа з майстернею була вирішена ідеально. Бізнес працював як годинник, гроші крутилися, сироти отримали роботу, а Глущенко — порятунок. Його імперія ставала чистішою, легальнішою та могутнішою з кожним днем.

Але коли він виїжджав із промзони й увімкнув радіо, з динаміків пролунала тиха, мінорна мелодія, яка миттєво повернула його в ту саму ніч на скляному столі кабінету. Його життя ставало ідеальним за всіма фінансовими та кримінальними мірками. Але в цій новій, бездоганній легальній імперії Данила Корсака, як і раніше, не вистачало головної деталі — небезпечного, гордого сонця з чорними очима на прізвище Громова.