Тріщини на склі

Ранок зустрів місто блідим, холодним сонцем, яке ліниво пробивалося крізь туман. Данило припаркував свій автомобіль біля приватного медичного центру, де під посиленою охороною його людей лежала Віра. Він майже не спав, але звична залізна дисципліна тримала його на ногах. Проте в очах більше не було колишнього азарту мисливця. Була лише порожнеча.

Він піднявся на третій поверх, коротко кивнув бійцям біля дверей палати й тихо зайшов усередину.

Віра сиділа на ліжку, спершись на подушки. Її поранена рука була щільно забинтована і зафіксована медичною пов'язкою, а обличчя залишалося блідим, хоча в очах уже з'явився звичний спокій. Побачивши Данила, вона ледь помітно всміхнулася, але ця посмішка швидко згасла, варто було їй розгледіти його похмурий погляд.

Данило підійшов, поставив на тумбочку пакунок із фруктами та її улюбленими ласощами, які купив по дорозі, і сів на край стільця поруч.

— Привіт, малявко, — тихо сказав він, розстібаючи ґудзик піджака. Його голос звучав глухо.

— Привіт, Даню, — відповіла вона, уважно вивчаючи його обличчя.

Між ними запала дивна, неприродна тиша. Раніше, після будь-яких розбірок чи небезпек, Данило одразу б почав ховати свій страх за нахабними жартами, обійняв би її, запевняв, що все під контролем. Але сьогодні між ними ніби виросла невидима скляна стіна. Навіть повітря в палаті здавалося сухим і напруженим.

— Як ти почуваєшся? — запитав Данило, дивлячись на її забинтоване передпліччя. На мить у його грудях знову ворухнулося почуття провини за те, що він не вберіг її від Грача.

— Лікарі кажуть, що все гаразд. Кістка не зачеплена, просто м'які тканини. За тиждень знімуть шви, — Віра говорила спокійно, але її голос теж став якимось офіційним, сухим. — Дякую за палату. І за лікарів.

— Це дрібниці. Головне, що ти жива, — Данило потер перенісся, уникаючи її пильного погляду. — Що потрібно ще? Може, якісь ліки з-за кордону? Привезти твої особисті речі, які вціліли під час пожежі? Тільки скажи, Артур усе зробить.

— Нічого не потрібно, Даню. Усе є, — Віра повільно опустила здорове плече і глибоко зітхнула. Вона надто добре знала цього чоловіка. Вона бачила його в найрізноманітніших станах, але таким закритим і далеким — ніколи.

Вона перевела погляд на вікно, а потім знову подивилася на нього:
— Ліза поїхала додому?

Данило на секунду застиг. Його пальці, що лежали на коліні, помітно напружилися, а щелепа судомно стиснулася. Він підвів свої світлі, майже прозорі очі на Віру і коротко, сухо кивнув:
— Так. Вона вдома. Їй більше нічого не загрожує. Воронов підписав документи, Грача немає. Справа закрита.

Віра помітила, як змінився його голос при згадці імені Лізи. У ньому більше не було тієї жорстокої зневаги, з якою він починав цю помсту. Було щось зовсім інше — глибоке, затаєне і болюче. Вона зрозуміла все без слів. Поки вона лежала тут, у лікарні, у квартирі Данила щось безповоротно зламалося. І це «щось» назавжди змінило їхнє спільне майбутнє.

Данило повільно підвівся зі стільця, поправив піджак і знову одягнув свою звичну, непроникну маску кримінального боса.

— Мені час, Віро. Маю кілька термінових зустрічей щодо легалізації активів Воронова. Артур залишається під дверима. Набереш, якщо щось знадобиться.

— Добре, Даню. Удачі у справах, — тихо відповіла вона, проводжаючи його поглядом.

Коли важкі двері палати зачинилися за його спиною, Віра відкинула голову на подушки й тихо зітхнула. Вона не злилася на нього. Вона знала, що цей день рано чи пізно мав настати. Данило більше не належав своєму минулому. Тепер він належав дівчині, яка вчора тримала в руках зброю, щоб захистити їхній світ.

Данило вийшов з лікарні, вдихнувши на повні легені сире ранкове повітря. Сухість розмови з Вірою все ще залишала гіркий присмак, але в голові нарешті з'явилася дивна, залізна чіткість.

Він сів у машину, але замість офісу Грача чи зустрічі з юристами Воронова, упевнено повів автомобіль до головного офісу «Громов і партнери». Дорогою він набрав Артура.

— Бос? Щось сталося в лікарні? — голос правої руки звуки сирен більше не переривали.

— Ні, з Вірою все спокійно, — холодно відрізав Данило. — Наказ по конторі Громова. Починай процедуру повної ліквідації колекторського бюро. Розрахуй усіх старих співробітників, виплати їм вихідну допомогу. Усі боргові справи, які там залишилися — заморозити, пені списати. Справи тих, кого штучно загнали в кут, як Глущенка — анулювати повністю.

На тому кінці дроту запала шокована тиша. Артур замислився на кілька секунд, але сперечатися не наважився:
— Бос... але ж це бюро приносило мільйони щомісяця. Ми могли підім'яти під себе весь фінансовий ринок міста.

— Мені начхати на ці мільйони, Артуре, — Данило стиснув кермо сильніше, дивлячись на дорогу. — Який сенс у цьому бізнесі, якщо він приносить людям лише нещастя? Мій батько загинув через таку схему. Батько Лізи перетворився на чудовисько через неї. Я брав цю контору, щоб знищити пам'ять Громова, а не ставати його копією. Роби, що я сказав. Чистий бізнес, легальні активи. Бруду з мене вистачить.

Він вимкнув телефон. Рішення було прийнято, і на душі вперше за довгий час стало легше. Але була ще одна річ. Головна річ.

Данило розвернув машину і поїхав до квартири Лізи. Він мав повідомити їй про це особисто. Не через юристів, не телефоном. Йому просто до нестями потрібно було побачити її — перевірити, чи зник цей переляканий блиск у її очах після нічної перестрілки.

Ліза стояла посеред своєї вітальні, тримаючи в руках викрутку. Майстер що годину тому закінчив міняти замки на вхідних дверях, і вона намагалася повернути квартирі колишній вигляд, хоча розбита статуетка балерини на столі досі нагадувала про нічний візит людей Грача.

Раптом у двері постукали. Не в дзвінок, а три короткі, впевнені удари, від яких у неї всередині все зрадницьки стиснулося. Вона підійшла, зазирнула у вічко і затамувала подих.