Зелений мис

У салоні автомобіля знову панувала тиша, але тепер вона не була важкою чи ворожою. Вона була оглушливою від кількості правди, яка щойно звалилась на них обох.

Данило крутив кермо, упевнено ведучи машину геть від лікарні. Його обличчя здавалося висіченим зі сталі, а погляд світлих очей був спрямований у порожнечу дороги. Він мовчав, але Ліза бачила, як напружена кожна жила на його шиї.

Дівчина більше не могла стримуватися. Емоції, які вона збирала в собі вісімнадцять годин — від розмови з Вірою до переляканих очей Глущенка, — вибухнули всередині.

— Дякую тобі, — тихо, але чітко вимовила вона, повернувшись до нього всім тілом.

Данило навіть не повернув голови, лише куточок його губ сіпнувся у звичній, але цього разу втомленій іронічній усмішці:
— За що, Громова? За те, що не дозволив тобі сьогодні вийти в білі двері? Чи за те, що змусив слухати про гріхи твого татуся?

— За доньку Глущенка, — Ліза проігнорувала його захисну маску. — За те, що оплатив операцію. За те, що не дав його родині піти на дно. Ти міг забрати ті магазини, міг розчавити його, але ти виявився... людиною. Справжньою людиною, Даниле. Попри все те лайно, яким ти себе оточуєш.

Ці слова подіяли на нього як удар струму. Данило різко вдарив по гальмах, і машина з виском шин зупинилася на узбіччі порожньої паркової алеї. Він розвернувся до неї, і його світлі очі за палали диким, небезпечним вогнем. Він нахилився до неї, майже торкаючись своїм носом її щоки, і схопив її за лікоть — не боляче, але так міцно, що вона не могла поворухнутися.

— Не зважуйся робити з мене святого, сонце, — прошипів він, і його гаряче дихання обпекло її губи. — Я оплатив це життя не з милосердя. Я купив інформацію. Твій батько... твій чортів батько був просто шісткою! Розумієш ти це своєю красивою, наївною головою? Двадцять років я жив думкою, як згною Віктора Громова та його поріддя. А сьогодні дізнаюся, що справжній убивця мого батька — якийсь «Консультант», який досі дихає цим повітрям і заробляє на крові!

Ліза не відсахнулася. Вона дивилася прямо в його шалені, покалічені болем очі. Вона раптом відчула, як сильно хочеться підняти руку і торкнутися його щоки, щоб просто стерти цей давній, невиплаканий біль.

— Я знаю про твого батька, Даниле, — тихо прошепотіла вона. — Віра мені все розповіла. І мені шкода. Мені невимовно, дико шкода, що моя родина принесла тобі стільки пекла. Я не захищаю батька. Якщо є хтось, хто стояв за його спиною... я допоможу тобі його знайти.

Данило застиг. Його хватка на її лікті повільно послабилася. Він кілька секунд вдивлявся в її обличчя, наче намагався знайти там каверзу чи брехню, але бачив лише чисту, щиру готовність іти з ним до кінця. Він повільно відкинувся на сидіння і важко зітхнув, запустивши пальці у своє кучеряве волосся.

— Допоможеш, кажеш? — тихо промовив він, і в його голосі вперше пролунала не загроза, а дивна, хрипка втома. — Тоді згадуй, Громова. Твій батько згадував при тобі назву «Зелений мис»? Друга з міністерства? Хто приходив до вас у дім, коли ти була маленькою?

Ліза насупилася, намагаючись підняти з глибин пам'яті дитячі спогади.
— До нас майже ніхто не приходив... Батько не любив гостей. Але «Зелений мис»... — вона раптом округлила очі, згадавши щось важливе. — Зачекай! У батька був старий блокнот. Шкіряний, з німецьким замком. Він завжди тримав його в сейфі у нашому заміському будинку в Личанці. Коли він випивав, він розгортав його і щось довго вираховував. І я пам'ятаю, як на одній із перших сторінок золотим тисненням було написано «Зелений мис. Клуб 2010».

Данило миттєво підвівся в кріслі й завів двигун. Його очі знову спалахнули хижим азартом мисливця.
— Їдемо в Личанку. Прямо зараз.

Вони дісталися заміського будинку Громова за годину. Величезний, холодний триповерховий маєток зараз виглядав занедбаним і чужим. Ліза впевнено провела Данила через темну вітальню до кабінету батька на другому поверсі.

Поки Ліза підбирала код до старого механічного сейфа, Данило стояв біля вікна, тримаючи руку на внутрішній кишені піджака, де лежав пістолет. Передчуття небезпеки не залишало його ні на секунду. Грач знав про його інтерес до Громова, а отже, заміський будинок міг бути під наглядом.

— Є! — тихо вигукнула Ліза. Важкі металеві двері сейфа з глухим шурхотом відчинилися.

Вона дістала звідти потертий чорний шкіряний блокнот із витонченим срібним замочком. Данило в один крок опинився поруч, забрав його з її рук і сильним рухом пальців просто вирвав метал із м'ясом, розкриваючи сторінки.

Там справді були списки прізвищ, дати та цифри з багатьма нулями. А на форзаці — чіткий напис: «Зелений мис. Закритий комплекс, 12-й кілометр Обухівської траси. Консультант — зустрічі по четвергах». Але найстрашнішим було останнє прізвище, записане рукою Громова тиждень тому, прямо перед смертю: «Наступна ціль — Корсак. Закрити борг минулого». Громов планував знищити Данила за наказом Консультанта.

— Господи... — Ліза притиснула долоню до рота.

— Твій батько не встиг, — тихо сказав Данило, ховаючи блокнот до кишені. — Але тепер ми знаємо, де це гніздо.

Раптом у Данила знову завібрував телефон. Це був Артур. Його голос у слухавці буквально кричав, перекриваючи шум сирен:
— Бос! У нас проблеми! Люди Грача... вони вирахували квартиру Віри! Вони увірвалися туди п'ять хвилин тому! Я підняв усіх наших хлопців, ми їдемо туди, але...

Данило відчув, як усе всередині вибухнуло крижаним жахом. Грач не збирався чекати завтрашнього дня. Він ударив по єдиній людині, яка була для Данила дорожчою за життя.

— Якщо з нею щось станеться, Артуре, я здеру з тебе шкіру, — проричав Данило в слухавку, розвертаючись до виходу. Він схопив Лізу за руку, майже тягнучи її за собою по сходах вниз. — Грач пішов ва-банк. Обидві мої жінки зараз під прицілом.

Ліза бігла за ним, серце калатало в грудях як божевільне. Вона розуміла: кримінальна війна, яку розпочав її батько двадцять років тому, щойно увійшла у свою фінальну, найкривавішу фазу. І тепер їм із Данилом доведеться або виграти її разом, або згоріти в цьому вогні.