Візит до Грача

Ранок наступного дня. 08:30.

Ранок зустрів місто прохолодним туманом. Ліза стояла біля вікна у квартирі Віри, тримаючи в руках чашку вже холодної кави. Вона практично не спала. Слова Віри про її батька і про дитинство Данила випалили все всередині. Тепер, коли вона згадувала Корсака, замість страху та злості виникало зовсім інше, важке почуття — суміш провини, жалю та дивного тяжіння.

Рівно о 08:45 під вікнами будинку м'яко загальмував чорний тонований седан. Водій Данила приїхав хвилину в хвилину.

— Будь обережною, Лізо, — Віра обійняла її на порозі, міцно притиснувши до себе. — Данило зараз на межі. Я знаю його. Коли хтось зазіхає на його територію, він стає некерованим. Не провокуй його сьогодні.

— Дякую тобі за все, Віро, — тихо відповіла Ліза й пішла вниз.

Коли вона сіла в машину, водій нічого не сказав, лише мовчки рушив з місця. Але поїхали вони не до звичного офісу «Громов і партнери». Машина кружляла дорогими закритими секторами за містом і нарешті зупинилася біля величезного розкішного маєтку за високим парканом. Це була резиденція Грача.

Ліза здивовано подивилася у вікно. Водій заглушив двигун і повернувся до неї:
— Єлизавето Вікторівно, бос наказав чекати тут. Він уже всередині. Розмовляє по душах.

У цей же час у вітальні маєтку Грача.

Старий мафіозі сидів у глибокому кріслі, тримаючи в руці порцелянову чашку з китайським чаєм. Навколо стояли троє його особистих тілоохоронців, але атмосфера в кімнаті була настільки густою від напруги, що здавалося, за мить спалахне повітря.

Навпроти нього, прямо на краю масивного дубового столу, абсолютно невимушено сидів Данило. Без піджака, у білій сорочці з розстебнутими верхніми ґудзиками. Він крутив у пальцях той самий обгорілий сірник, який знайшов у квартирі Лізи.

— Ти старієш, Грач, — ліниво, майже лагідно промовив Данило, підвівши на старого свої крижані світлі очі. — Твої хлопці стали занадто балакучими. Один із них сьогодні вночі дуже детально розповів мені, як ти любиш згадувати минуле. Правда, зараз він уже нічого нікому не розповість. Спить на дні річки під тонною бетону.

Грач помітно здригнувся, але спробував зберегти обличчя, натягнувши зверхню посмішку:
— Корсак, ти забуваєшся. Ти прийшов у мій дім. Твій батько був слабаком, який не вмів тримати удар, і Громов його знищив. Якщо ти думаєш, що забравши дівчину, ти став королем...

Данило не дав йому договорити. Рух був настільки блискавичним, що охорона навіть не встигла зреагувати. Корсак одним стрибком опинився біля крісла старого, схопив його за комір дорогого халата і з силою втиснув у спинку крісла, нахилившись до самого обличчя.

— Слухай мене сюди, старий хричу, — прошипів Данило, і метал у його голосі міг би різати скло. — Мені плювати, що ви там крутили з Громовим двадцять років тому. Але зараз це місто — моє. Дівчина — моя. Її борги — мої. І якщо твій брудний щур ще хоч раз підійде до її квартири, або якщо ти спробуєш використати її проти мене... я не просто заберу твій бізнес. Я спалю цей маєток разом із тобою всередині. Ти мене почув, господар минулого?

Охоронці Грача миттєво вихопили зброю, але в цей же момент масивні двері вітальні з гуркотом розчинилися, і в кімнату зайшов Артур разом із чотирма бійцями Данила, тримаючи старого і його людей на мушці автоматичної зброї.

Данило повільно відпустив комір Грача, гидливо обтрусив долоні й розвернувся до виходу.
— Завтра твої люди перепишуть на мою фірму акції твоїх логістичних центрів. Це твій штраф за нічний візит до Лізи. Бувай, Грач. Не хворій.

Він вийшов з маєтку на ганок, важко дихаючи від адреналіну, і попрямував до своєї машини. Він очікував побачити порожній салон, але коли відчинив двері, на задньому сидінні сиділа Ліза. Вона дивилася на нього своїми великими, повними знання та болю очима.

Тиша в салоні автомобіля була майже відчутною на дотик. Ліза дивилася в бокове вікно на мерехтливі дерева та будинки, міцно стиснувши пальці на колінах. Їй стільки всього хотілося сказати, запитати, просто крикнути, що вона співчуває його болю. Але слова застрягли в горлі. Після всього, що зробив її батько, вона відчувала, що просто не має морального права лізти йому в душу.

Данило сидів поруч, відкинувши голову на підголівник і заплющивши очі. Його дихання було важким. Зазвичай він не втрачав можливості уїдливо покепкувати з її суворого вигляду чи знову назвати «сонцем» з домішкою хамства. Але сьогодні він був не в гуморі з'їдатися. Ніч в ангарі та брутальна розмова з Грачем забрали забагато сил. Він просто хотів тиші.

Раптом у його кишені коротко завібрував телефон. Данило ліниво дістав його, глянув на екран — сповіщення про новий зашифрований лист на пошті. Від Артура. Тема: «Глущенко. Звіт».

Корсак лише міцніше стиснув щелепи. Він не став відкривати файл у телефоні. За кілька хвилин машина м'яко зупинилася біля знайомої будівлі «Громов і партнери».

— Виходь, Громова, — тихо, без звичної іронії кинув Данило, навіть не дивлячись на неї. — Іди в кабінет і працюй. Охорона на виході знає, що ти всередині. Навіть не думай виходити на вулицю без мого дозволу.

Ліза мовчки кивнула, забрала сумку й вийшла з машини. Вона слухняно пішла до офісу, відчуваючи, як її колишній страх перед ним трансформувався у щось зовсім інше — глибоке і тривожне.

Данило зачекав, поки вона зникне за скляними дверима, а потім швидким кроком піднявся слідом. Зайшовши до свого кабінету, він навіть не поглянув на Лізу, яка вже сиділа за своїм столом. Він сів у крісло, одним різким рухом відкрив ноутбук і ввів пароль до поштової скриньки.

Файл завантажився за секунду. Данило почав вчитуватися в рядки, і з кожним наступним абзацом його обличчя ставало все похмурішим, а очі перетворювалися на два шматки криги.

Простий чолов'яга. Іван Глущенко був звичайним приватним підприємцем, який тримав невелику мережу продуктових магазинів середнього класу. Жодного криміналу, жодних великих амбіцій. Але три місяці тому його бізнесом раптово зацікавилися люди... Віктора Громова.