Зворотний бік монстра

Маленька кухня у квартирі Віри була повною протилежністю розкішному кабінету Громова. Тут пахло лавандовим чаєм, домашнім печивом і затишком. Ліза сиділа на стільці, підібгавши під себе ноги й загорнувшись у м'який плед, який їй дбайливо дала Віра. Тремтіння в тілі майже минуло, але в голові досі панував хаос.

Віра поставила перед нею дві великі керамічні чашки з гарячим чаєм і сіла навпроти. Вона дивилася на Лізу спокійно, без краплі ворожості, хоча знала, чиєю донькою та є.

Ліза довго тримала пальцями теплу кераміку, дивлячись, як піднімається пара. Питання, яке мучило її всю дорогу в машині, нарешті зірвалося з губ:

— Віро... можна одне питання? — вона підвела очі. — Ти така світла. Добра. Як... як така хороша дівчина, як ти, взагалі зв’язалася з таким тираном і бандитом, як Корсак? Чому ти поруч із ним?

Віра на мить завмерла. На її губах з'явилася сумна, ледь помітна посмішка, а в глибині очей промайнув такий давній біль, що Лізі стало ніяково. Віра зробила ковток чаю, облокотилася на стіл і тихо відповіла:

— Знаєш, Лізо... легко судити Данила, коли бачиш його в бездоганному костюмі за кермом дорогого авто, коли він віддає жорстокі накази. Але я знаю іншого Корсака. Того, якого ніхто ніколи не бачив і не побачить.

Вона замовкла на секунду, згадуючи.

— Ми виросли в одному дитячому будинку. Мені було десять, йому чотирнадцять, коли його туди привезли. Він був схожий на дикого вовка — ні з ким не розмовляв, спав на підлозі біля ліжка, затиснувши в кулаці уламок олівця, і кидався на кожного, хто намагався підійти. Його родина втратила все через одну дуже... брудну фінансову схему. Батько наклав на себе руки, мати померла з голоду і горя за кілька місяців. Даню викинули на вулицю, як непотріб.

Ліза затамувала подих. Серце боляче стиснулося від цієї картини.

— У дитбудинку старші хлопці вирішили його «проучити» першого ж вечора, — продовжувала Віра, і її голос трохи здригнувся. — Їх було п'ятеро, вони затисли його в туалеті й жорстоко побили. Я випадково це побачила. Коли вони пішли, я зайшла туди... Даня лежав у калюжі власної крові, у нього були зламані ребра і розбите обличчя. Але знаєш, що мене вразило? Він не плакав. Він намагався піднятися, зціпивши зуби, і в його очах була така дика, шалена жага вижити і помститися, що мені стало страшно. Я принесла йому чисту воду і перекис. Сховала його в каптерці, щоб вихователі не здали в карцер. З того дня ми стали нерозлучними.

Віра подивилася прямо в очі Лізи, і її тон став серйознішим.

— Данило став тираном і монстром не тому, що він поганий від народження. Його таким зробила сліпа, жорстока несправедливість. Він випалив у собі все людське, щоб піднятися з того бруду і захистити тих, кого любить. Він став щитом для мене, для своїх хлопців. Так, він кримінальний авторитет, він небезпечний. Але він ніколи не вдарить того, хто слабший, і ніколи не зрадить.

Віра зітхнула і тихо додала те, що остаточно вибило повітря з легень Лізи:

— Чоловік, який довів його батька до самогубства і виставив його матір на вулицю помирати... це був Віктор Громов. Твій батько, Лізо. Саме тому Данило так лютує поруч із тобою. Ти для нього — живий привид його найстрашнішого кошмару.

Ліза відчула, як світ навколо неї захитався. Чашка ледь не випала з її занімівших пальців. Уламок сірника... архітектурний журнал дванадцятирічної давнини... слова Данила «подякуй батькові»... Все миттєво склалося в один жахливий, кривавий пазл.

Слова Віри впали на кухню важким, гнітючим камінням. Ліза не закричала, не почала заперечувати чи битися в істериці, захищаючи чесне ім'я своєї родини. Вона лише сильніше загорнулася в плед, ніби намагаючись сховатися від холодного вітру минулого, і тихо, спустошено видихнула.

— Я не здивована, Віро, — прошепотіла Ліза, дивлячись на застиглу плівку на поверхні чаю. — І я не збираюся його виправдовувати.

Віра здивовано підняла брови. Вона очікувала почути сльози, крики про наклеп або обурення, але перед нею сиділа дівчина, в очах якої читався лише давній, добре знайомий біль.

— Мій батько... він і вдома не був подарунком, — Ліза гірко посміхнулася, і ця посмішка була сповнена суму. — Для всього світу він був успішним бізнесменом, але за зачиненими дверима нашої квартири панувала зовсім інша атмосфера. Він був тираном. Контролював кожен мій крок, кожен подих матері. Коли мама захворіла, він просто закрився від неї, вважаючи її слабкість особистою образою. Я зневажала все, що він робив. Тому я і переїхала у ту крихітну квартиру, як тільки з'явилася перша можливість. Мені не потрібні були його брудні гроші. Я хотіла жити своїм, чесним життям.

Вона підвела очі на Віру, і в них блиснули сльози:

— Я знала, що його фірма займається колекторством, але я навіть уявити не могла, які звірства там чинилися. Я не знала про батька Данила... Господи, це жахливо. Тепер я розумію, чому Корсак так дивиться на мене. Як на таргана, якого хочеться розчавити. І знаєш що? Я не можу його за це звинувачувати. На його місці я б, напевно, теж ненавиділа кожного, хто носить прізвище Громов.

Віра мовчки підвелася, підійшла до Лізи й м'яко обійняла її за плечі прямо поверх пледа. Донька ката і дівчина жертви зараз сиділи на одній кухні, об'єднані спільним розумінням того, яке чудовисько зруйнувало їхні світи.

— Ти не відповідаєш за гріхи свого батька, Лізо, — тихо сказала Віра, погладжуючи її по волоссю. — І Данило це зрозуміє. Рано чи пізно. Головне — вижити в тій бурі, яку твій батько залишив після себе.

Тим часом на іншому кінці міста. 02:40 ночі.

Поки в затишній кухні Віри точилася розмова по душах, Данило Корсак вершив своє правосуддя.

Занедбаний ангар на промзоні пахнув вологою, іржею та страхом. По центру під єдиною лампою розжарювання стояв стілець, до якого міцно, за допомогою пластикових стяжок, був прив'язаний чоловік. Його обличчя вже перетворилося на суцільне криваве місиво, а подих зі свистом виривався з грудей.