Завуальована погроза

Ліза закрила за собою важкі вхідні двері своєї квартири й нарешті полегшено зітхнула. Тільки тут, серед звичних речей, пастельних тонів і тиші, вона відчула себе в безпеці. Вона зняла туфлі, кинула сумку на пуф і пройшла на кухню, щоб налити собі склянку води. Організм вимагав відпочинку після божевільного дня з Данилом.

Вона зробила ковток, повернулася до вітальні й раптом завмерла. По спині пробіг крижаний мороз.

На журнальному столику, прямо по центру, лежала річ, якої там точно не було вранці. Стара, потерта копія архітектурного журналу дванадцятирічної давнини. А поверх неї — розбита вщент витончена порцелянова статуетка балерини, яку батько подарував їй на повноліття. Поруч лежав обгорілий сірник.

Серце Лізи забилося в самому горлі. Хтось був тут. Хтось зайшов у її замкнену квартиру, не зламавши замків, і залишив цей моторошний натюрморт. Це не було пограбуванням — дорогий ноутбук і прикраси на комоді лежали недоторканими. Це була погроза. Чітка, завуальована погроза, яка означала: «Ми знаємо, де ти. Ми можемо дістати тебе в будь-який момент. Твій дім тебе не захистить».

Лізу охопив панічний жах. Вона підбігла до дверей, перевірила замки — все зачинено. Вона залишилася зовсім одна в порожній квартирі, де кожен куток тепер здавався небезпечним. До кого бігти? В поліцію? Спогади про гаряче дихання Корсака і його слова: «Капітан щомісяця отримує від цієї фірми конверт» — миттєво протверезили її. Поліція не допоможе.

Тремтячими пальцями Ліза схопила свою сумку, витрусила її вміст на підлогу і знайшла чорну матову візитку зі срібними цифрами. Одинадцять цифр, які були її єдиною зачіпкою за реальність.

Вона набрала номер. Кожен гудок у слухавці віддавався ударом току в її скронях. Три... чотири...

— Слухаю, — пролунав у слухавці низький, спокійний голос Данила. Жодних жартів. На тлі чулися приглушені звуки кав'ярні, де він усе ще сидів із Вірою.

— Даниле... — її голос зрадницьки зламався, переходячи на шепіт, повний сліз. — Даниле, допоможи мені.

На тому кінці дроту миттєво запала тиша. Чути було лише, як важко змінилося його дихання.

— Лізо? Що сталося? Де ти? — його голос миттєво втратив розслабленість, ставши гострим, як лезо ножа.

— Я вдома... Хтось був у моїй квартирі. Вони залишили... вони розбили мою статуетку і залишили старий журнал. Мені страшно, Даниле. Вони були тут...

— Зачинися зсередини на всі замки, — чітко, короткими наказами заговорив Корсак. Його тон не терпів заперечень, і це дивним чином почало повертати їй самоконтроль. — Сядь у кімнаті, де немає вікон. Наприклад, у ванній або коридорі. Зі світлом. З рук телефон не випускай. Я буду через десять хвилин. Якщо почуєш шурхіт біля дверей — одразу кричи в слухавку. Ти мене почула, сонце?

— Так, — прошепотіла Ліза, притискаючи коліна до грудей прямо на підлозі в коридорі.

— Я вже їду.

Він скинув виклик. Ліза стиснула телефон обома руками. Їй усе ще було дуже страшно, але десь глибоко всередині з'явилося дивне, ірраціональне відчуття: цей небезпечний хам і її особистий монстр зараз єдиний, хто летить через вечірнє місто, щоб закрити її собою від справжнього бруду.

Ці десять хвилин здалися Лізі вічністю. Вона сиділа на підлозі в коридорі, здригаючись від кожного звуку в під'їзді. Коли за дверима нарешті почулися важкі, впевнені кроки, а слідом за ними — короткий шурхіт ключа (Данило заздалегідь зняв дублікат у батьківському кабінеті), вона ледь не закричала від суміші страху та полегшення.

Двері розчинилися. На порозі стояв Данило — важке дихання, куртка розстебнута, в очах справжня лють вуличного хижака. Він миттєво оцінив обстановку, за секунду опинився біля Лізи й ривком підняв її на ноги, міцно тримаючи за плечі.

— Ти ціла? Не поранена? — його голос звучав хрипко і різко. Спостерігаючи за її тремтінням, він мимоволі сильніше стиснув пальці, перевіряючи, чи все гаразд.

— Ціла... — прошепотіла Ліза, втискаючись обличчям у його шкіряну куртку, яка досі пахла зимовим вітром і тим самим сандалом. — Вони нічого не взяли, просто залишили це...

— Зачекай, Даню, пусти її, ти ж її розчавиш, — раптом пролунав від дверей м'який, але дуже впевнений жіночий голос.

Ліза відсахнулася від Данила і здивовано витріщилася на поріг. За спиною Корсака стояла дівчина. Прості джинси, затишний светр, жодного грама пафосу, але її погляд — глибокий, розумний і дивно теплий — миттєво зафіксувався на Лізі.

Віра настояла на тому, щоб поїхати з ним. Коли Данило зірвався з місця після дзвінка Громової, Віра просто сіла на пасажирське сидіння його машини й заблокувала двері. Вона прямо сказала йому: «Ти не поїдеш туди один грати в безжального ката. Я хочу побачити цю дівчину на власні очі». І Данило, який нікому в світі не дозволяв собі суперечити, зціпив зуби, але рушив з місця разом із нею.

— Хто... хто це? — Ліза розгублено переводила погляд з Данила на незнайомку.

— Це Віра, — коротко і від того дуже сухо кинув Данило, і на його обличчі знову з'явилася та сама непроникна маска. Проте зараз у його світлих очах панувало явне роздратування через те, що ситуація вийшла з-під його одноосібного контролю. — Вона побуде тут. А ти показуй, що вони залишили.

Віра не звернула уваги на його тон. Вона підійшла ближче до Лізи й м'яко торкнулася її ліктя:
— Привіт, Лізо. Не бійся. Даню, йди перевір кімнати й вікна, а ми розберемося.

Данило важко видихнув крізь зуби, окинув кабінетним поглядом коридор і попрямував до вітальні, де на журнальному столику лежала завуальована погроза. Ліза залишилася стояти з Вірою, відчуваючи, як між ними трьома починає стягуватися якась зовсім нова, небезпечна і складна напруга. Віра дивилася на Лізу зі щирим співчуттям, і це співчуття кололо Лізу сильніше, ніж будь-яка грубість Корсака.

Данило повернувся з вітальні. В його руці був той самий архітектурний журнал і обгорілий сірник. Його пальці стискали папір так сильно, що кістки побіліли. Світлі очі перетворилися на два крижані уламки — він миттєво впізнав цей знак. Хтось із минулого, хтось, хто знав про трагедію його родини, вирішив розпочати власну гру з Лізою.