Гіркий присмак правди

Данило привіз її в невеликий, але неймовірно затишний і дорогий італійський ресторанчик, схований в одному з тихих провулків центру міста. Тут не було пафосного натовпу — лише приглушене світло, тиха музика та аромат свіжої пасти й запеченого з травами м'яса. Офіціанти зустріли Корсака так, наче він був власником цього закладу — шанобливо і без зайвих слів.

Він сам зробив замовлення за них обох, навіть не спитавши її думки. Ліза хотіла обуритися, але коли на столі з'явилися ідеально просмажений стейк та салат із в'яленими томатами, зрозуміла, що вгадала б не краще.

Якийсь час вони їли в тиші. Данило поводився невимушено, наче вони були старою подружньою парою або давніми друзями. Але Лізу зсередини випалювала цікавість і та сама сцена з кабінету, коли він захистив родину боржника.

Вона відклала виделку, зробила ковток води й пильно подивилася на чоловіка навпроти.

— Корсак, — тихо покликала вона.

Данило підвів на неї свої неймовірні світлі очі, тримаючи в руці келих із червоним вином. Його погляд на мить пом'якшав, але він одразу ж підняв одну брову в очікуванні чергової шпильки.

— Я бачила, що ти зробив сьогодні в кабінеті, — почала Ліза, подавшись уперед. — Ти скасував виїзд до того чоловіка, у якого донька в лікарні. Ти не дозволив своїм людям ламати йому життя. Ти маєш кодекс честі, Даниле. Ти не монстр, яким хочеш здаватися.

Данило повільно поставив келих на стіл, і на його губах з'явилася тонка, ледь помітна посмішка.
— О, Громова, ти вже складаєш про мене балади? Обережно, я можу розчулитися і змусити тебе переписувати звіти до півночі.

— Припини віджартовуватися! — Ліза зсунула брови, відчуваючи, як до горла підступає клубок емоцій. — Я серйозно. Ти до всіх ставишся з якоюсь своєю, кримінальною, але справедливістю. Окрім мене. До мене ти ставишся як до якоїсь особистої речі, знущаєшся, хамиш, тримаєш на ланцюгу. Чим я завинила перед тобою, Даниле? Що я тобі зробила?

Атмосфера за столом миттєво змінилася. Веселі іскри в очах Корсака згасли, поступившись місцем холодній, непроглядній темряві. На мить Лізі здалося, що з цього чоловіка злетів увесь лоск дорогого костюма, і перед нею постав той самий вуличний вовк, який вміє лише шматувати.

Але за секунду він знову перевів усе в жарт. Данило відкинувся на спинку стільця й тими ж довгими пальцями підкрутив свій келих.

— Ох, сонце, — протягнув він зі своєю фірмовою нахабною усмішкою, в якій тепер відчувався легкий присмак отрути. — Твоя єдина провина в тому, що ти занадто гарненька для цього похмурого офісу. Мені просто подобається дивитися, як ти червонієш і злишся. Це покращує моє травлення.

— Даниле... — спробувала перебити його Ліза, але він різко виставив долоню вперед, зупиняючи її. Його голос став тихішим, але в ньому пролунав метал.

— А якщо серйозно, Лізо... Подякуй своєму татусеві. Він залишив тобі занадто розкішну спадщину. І мова зараз зовсім не про гроші чи фірму. Він залишив тобі свої рахунки. А я просто той, хто прийшов зібрати відсотки.

Він знову підморгнув їй, але його очі залишалися холодними як крига.

— Доїдай свій стейк, сонце. У нас попереду ще половина робочого дня. І не забивай свою красиву голівку дурницями. Тобі шкідливо думати, від цього з'являються ранні зморшки, я ж казав.

Ліза відчула, як по спині пробіг мороз. «Подякуй батькові». Ці слова застрягли в її голові, наче уламок скла. Що саме зробив її батько? І чому цей чоловік дивиться на неї так, наче вона винна йому ціле життя?

Коли вони повернулися до офісу, Ліза, все ще занурена у свої важкі думки після розмови в ресторані, мовчки пройшла до свого кутка і сіла за папери. Данило провів її поглядом, зачекав кілька хвилин, а потім невимушено підвівся і вийшов у коридор, прикривши за собою масивні двері кабінету.

Його обличчя миттєво змінилося. Лоск іронічного джентльмена злетів, залишивши холодну, майже хижу зосередженість.

Він пройшов далі по коридору, в напівтемну зону біля ліфтів, де його ніхто не міг підслухати. Данило дістав телефон і набрав короткий номер. На тому кінці дроту відповіли після першого ж гудка.

— Слухаю, бос, — пролунав низький голос його правої руки, Артура.

— По Глущенку, — тихо, але дуже чітко наказав Данило, дивлячись у вікно на місто. — Мені потрібна вся правда про нього. Підніми його зв'язки за останні п'ять років. Чому він заліз у такі борги до Громова? Де і як його донька потрапила в аварію? Хто був за кермом іншої машини? Пробий кожну суму, кожну клініку, де лежить дівчина, і скільки реально коштує її лікування.

— Зрозумів. Зробити офіційний запит через наших людей у поліції? — запитав Артур.

— Ні, — відрізав Данило, і в його очах промайнув небезпечний вогонь. — Головна умова: ніхто в цій конторі й на вулиці не повинен знати про цю розмову. Навіть мої особисті охоронці на виході. Все робиш сам, тихо. Мені потрібна чиста правда, а не те, що Громов понаписував у своїх звітах. Якщо там кримінальна підстава — я хочу знати, хто за цим стоїть. У тебе доба.

— Буде зроблено, бос.

Данило вимкнув телефон і сховав його в кишеню штанів. Він кілька секунд стояв у тиші, повільно випускаючи повітря крізь зуби. Історія Глущенка надто сильно нагадувала йому його власне минуле — коли його батька так само затисли в кут, не залишивши шансу на порятунок. Якщо покійний Громов створив ще одну таку трагедію, Данило збирався розібратися з цим особисто. Але Ліза не повинна була знати про цю його сторону. Принаймні, поки що.

Він розвернувся, натягнув на обличчя свою звичну нахабну маску і впевненим кроком повернувся до кабінету, де на нього чекала його прекрасна заложниця.

Данило повернувся до кабінету, на ходу застібаючи ґудзики на манжетах сорочки. Він підійшов до столу, взяв свій піджак і невимушено перекинув його через плече. Ліза навіть не підняла голови від звітів, хоча весь її вигляд показував, що вона напружено чекає на його наступне отруйне зауваження.