Людина без минулого

Ніч виявилась жахливою. Ліза крутилася в ліжку, до болю стискаючи пальцями ковдру, але варто було їй заплющити очі, як вона знову відчувала гаряче дихання біля свого вуха, важке чоловіче тіло, що притискало її до дверей, і цей небезпечний аромат сандалу та тютюну.

О третій годині ночі вона не витримала. Спустила ноги на холодну підлогу, увімкнула ноутбук і тремтячими пальцями вбила в пошуковий рядок: «Данило Корсак».

Екран моргнув, видавши кілька посилань. Ліза затамувала подих, але за хвилину її спіткало повне розчарування. Жодної сторінки в інстаграмі чи фейсбуці. Жодного фото. Лише сухі згадки про якогось повного тезку-агронома з іншого кінця країни та однофамільців.

Вона спробувала шукати через назви компаній, юридичні реєстри, боргові бази — пусто. Чоловік, який носив костюми за кілька тисяч доларів і викупив п'ятимільярдний борг її батька, просто не існував для інтернету. Про нього не було нічого: де він народився, де вчився, як заробив свій капітал. Все його життя було сховане за залізною таємницею.

«Хто ж ти такий, Корсак? — Ліза безсило опустила голову на руки, дивлячись на порожню сторінку пошуковика. — Чистокровний бандит чи хтось набагато гірший?»

Відсутність інформації лякала навіть більше, ніж його погрози підвалом. Це означало, що Данило повністю контролює свій простір. Він знав про неї все — аж до серії паспорта, а вона про нього — абсолютно нічого.

Ранок наступного дня. 08:45.

Ліза стояла перед скляними дверима офісу «Громов і партнери». Вона навмисно приїхала на п'ятнадцять хвилин раніше, щоб повернути собі хоч краплю контролю над ситуацією. На ній був строгий брючний костюм, волосся зібране в тугий вузол, а на обличчі — щільний шар макіяжу, що ховав синці під очима від безсонної ночі. Вона збиралася захищатися.

Але варто було їй переступити поріг, як серце знову зрадницьки стиснулося.

Офіс змінився. Старого лінивого охоронця дядька Степана, який роками дрімав на вахті, не було. Замість нього за стійкою сиділи двоє плечистих чоловіків у чорних тактичних сорочках із раціями та кобурами під пахвами. Вони провели Лізу важкими, скануючими поглядами.

— Єлизавета Вікторівна? — запитав один із них, навіть не посміхнувшись. — Проходьте. Бос уже чекає.

Вона кивнула, намагаючись тримати спину рівно. Коли Ліза підійшла до кабінету батька, двері були відчинені.

Данило сидів за столом. Перед ним стояла чашка чорної кави, а сам він щось швидко переглядав у планшеті. Сьогодні на ньому не було піджака — лише біла сорочка з розстебнутим верхнім ґудзиком і закоченими до ліктів рукавами, що оголювали сильні передпліччя. На лівій руці Ліза помітила ще один шрам — довгий, тонкий, схожий на слід від ножа.

Він підвів голову рівно о 08:50. Його світлі очі миттєво оцінили її строгий вигляд, і на губах з'явилася та сама фірмова, м'яка посмішка, від якої по шкірі Лізи пробігли мурашки.

— Доброго ранку, сонце, — лагідно промовив він, підводячись навпочепки. — Прийшла раніше? Хвалю. Значить, ніч провела з думками про мене. Ну що, знайшла щось цікаве в гуглі, чи мені самому розповісти тобі якусь казочку на ніч?

Ліза завмерла. Він знав. Цей гад прорахував кожен її крок.

Ліза стиснула кулаки так, що нігті вп'ялися в долоні. Його самовпевненість просто виводила з себе. Вона зробила крок уперед і подивилася йому прямо в очі.

— А що мені втрачати, Корсак? — її голос пролунав напрочуд твердо. — Так, я гуглила. І знаєш що? Тебе немає. Взагалі. Тож давай без казочок. Хто ти такий і чому твоє минуле зачищене так, наче ти втік із міжнародного розшуку?

Данило на мить підняв брови, ніби здивований її сміливістю, а потім тихо, щиро засміявся. Він обійшов стіл, підійшов до неї майже впритул і сперся на край свого робочого місця, розглядаючи її з голови до ніг.

— Ого, скільки драми з самого ранку, — протягнув він, окинувши поглядом її строгий костюм. — Слухай, сонце, цей піджак тебе не рятує. Ти в ньому схожа на сувору вчительку молодших класів, яка намагається налякати хулігана на задній парті. Але добре, раз ти так жадаєш правди...

Він нахилився трохи ближче, і в його очах затанцювали бісики.

— Секрет моєї відсутності в мережі простий: я злий, страшний і дуже поганий дядечко з кримінального світу. Я не роблю селфі на тлі розбитих облич і не ставлю геолокації, коли вибиваю гроші з боржників. Розумієш, інстаграм погано впливає на репутацію серйозного бандита. Підписники почнуть писати коментарі на кшталт: «Ой, Данило, а цей кастет тобі до очей пасує!». Навіщо мені цей стрес?

Ліза обурено ковтнула повітря, але Данило не дав їй вставити ні слова. Він безпардонно протягнув руку і легким рухом пальця зачепив кінчик її носа.

— До того ж, Громова, менше знаєш — міцніше спиш. У тебе і так під очима такі синці, що макіяж ледь справляється. Ти вночі взагалі спала чи всю ніч уявляла, як я заходитиму в твою спальню?

— Ти... ти просто хам! — щоки Лізи спалахнули яскравим рум'янцем від суміші злості та сорому. Його нахабство переходило всі межі.

— Я не хам, я твій новий бос і головний інвестор, — Данило весело підморгнув їй, повертаючись до свого крісла. — А тепер, пташко, сідай за сусідній стіл. Нам треба розібрати купу паперів твого татка. І не дивись на мене так, наче хочеш вбити. Тобі не личить цей вираз обличчя, зморшки з'являться раніше часу.

У Лізи все всередині закипіло. Рівень його зухвалості перевищував усі допустимі норми. Їй до нестями захотілося розвернутися, гримнути дверима і вийти з цього кабінету, щоб більше ніколи не бачити його задоволеного обличчя. Вона зробила крок назад до виходу.

Данило, навіть не підводячи голови від планшета, тихо кинув їй навздогін:
— Навіть не думай про двері, сонце. Крок за поріг — і ти знаєш, куди поїдеш. Сідай і працюй.

Ліза, затамувавши образу, сіла за невеликий стіл у кутку кабінету. Перед нею лежала величезна стопка фінансових звітів. Спочатку вона від люті не могла розібрати жодної цифри. Їй хотілося кинути в Корсака важким дироколом. Але минав час, офісна тиша заспокоювала, і Ліза спіймала себе на тому, що вже пів години не дивиться в документи.