Вовк у дорогому костюмі

Ліза зайшла до кабінету батька, тримаючи в руках теку з документами. Серце калатало десь у горлі. Минув лише тиждень після похорону, а юристи вже засипали її паперами. Вона з дитинства зневажала це місце. Батько завжди казав, що займається «фінансовим консалтингом», але Ліза не була дурною. Вона знала, що за цими дверима ламалися людські долі, і тепер понад усе прагнула закрити цю криваву контору раз і назавжди.

Вона очікувала побачити порожній, холодний кабінет. Натомість її зустрів аромат дорогого парфуму з нотками тютюну та сандалу, а в глибокому шкіряному кріслі батька сидів незнайомець.

Ліза завмерла на порозі.

Чоловік повільно підвів голову. Бездоганний темно-сірий костюм-трійка, білосніжна сорочка, яка підкреслювала засмагу, і годинник на зап'ясті, який коштував як непогана квартира в центрі міста. Але найбільше вражали його очі — неймовірно світлі, майже прозорі, які зараз дивилися на неї з м'якою, ледь помітною усмішкою.

— О, Єлизавето Вікторівно, — чоловік підвівся. Його рухи були граційними, як у дикої кішки. — Пробачте, що зайняв ваше місце без дозволу. Крісло вашого батька... надто зручне, важко встояти.

— Ви хто? — Ліза міцніше притиснула теку до грудей, намагаючись, щоб її голос не тремтів. — Охорона на виході...

— Охорона люб'язно пригостила мене кавою, — він тихо засміявся. Сміх був низьким, оксамитовим і дивно заспокійливим. — Мене звати Данило. Данило Корсак. Я — ваша головна проблема і водночас єдине спасіння. Приємно познайомитися.

Він підійшов ближче й протягнув руку. Довгі, сильні пальці. Ліза помітила ледь помітний білий шрам на його зап'ясті, який зовсім не пасував до цього шикарного образу, але потиснути руку не наважилася. Данило зовсім не образився — він лише розумно кивнув і сховав руки в кишені штанів.

— Я не приймаю відвідувачів, — холодно відрізала Ліза. — Фірма «Громов і партнери» припиняє свою діяльність. Я підписую документи про ліквідацію.

Данило зробив крок убік, розглядаючи книги на полиці, і знову всміхнувся.

— Ліквідація? Сміливий крок. Особливо для дівчини, яка щойно успадкувала... — він зробив паузу, ніби підбирав правильне слово, — боргові зобов'язання свого покійного татуся на суму близько п'яти мільярдів. Причому не в гривнях, Лізо.

Дівчина зблідла.
— Що за нісенітниця? Мій батько був забезпеченою людиною.
— Ваш батько був азартним гравцем на кримінальному ринку, — Данило повернувся до неї, і на мить у його світлих очах промайнуло щось гостре, наче лезо ножа, але він одразу повернув на обличчя ввічливу маску. — Останній рік він брав гроші у дуже... серйозних людей. Під заставу цієї фірми. І під вашу особисту поруку, до речі. Ось, погляньте.

Він дістав із внутрішньої кишені піджака аркуш паперу й акуратно поклав на стіл. На бланку стояв підпис її батька. І копія її власного паспорта.

— Я не підписувала цього! Це підробка! — вигукнула Ліза, підбігаючи до столу.
— Звісно, підробка, — легко погодився Данило, нахилившись до неї так близько, що вона відчула тепло його тіла. — Ваш батько підробив ваш підпис. Але люди, яким він винен, не дуже люблять графологічні експертизи. Вони люблять повертати своє. Вони б прийшли за вами вже завтра. З прасками, паяльниками та іншим неестетичним приладдям.

Ліза відчула, як підкошуються ноги. Вона опустилася на стілець, дивлячись на документ.

— То хто ж ви такий, Даниле? — прошепотіла вона.
— Я? — він присів на край столу, невимушено закинувши ногу на ногу. — Я — ваш новий мажоритарний інвестор. Я викупив цей борг годину тому. Тепер ви винні не зграї бандитів, а мені одному. Погодьтеся, я значно приємніший співрозмовник, ніж хлопці в спортивних костюмах?

Він підморгнув їй, і в цій невимушеній манері ховалася така колосальна, тиха загроза, що Лізі захотілося закричати.

— Чого ви хочете? — запитала вона, дивлячись у його сліпучо-світлі очі.
— О, дрібницю, — Данило нахилився вперед, його голос став майже інтимним. — Ви залишитеся тут. Ми разом керуватимемо цим бізнесом. Ви будете моїм гарним партнером, обличчям компанії. А я... я навчу вас платити за батьківськими рахунками. Ми чудово попрацюємо, Лізо. Обіцяю, вам навіть сподобається.

— Ви збоченець чи просто божевільний, Корсак, — Ліза різко підвелася, відштовхнувши стілець. Її всю трясло від обурення. — Якщо ви думаєте, що залякали мене цим папірцем, то ви помиляєтеся. Я йду в поліцію. Прямо зараз. Нехай вони розбираються і з боргами батька, і з вашим «інвесторством».

Вона розвернулася і впевнено рушила до дверей. Їй здавалося, що вона перемагає, що закон на її боці.

Вона встигла лише взятися за холодну ручку дверей.

Данило не біг. Його кроки були беззвучними, але швидкість — феноменальною. Наступної секунди його важке, гаряче тіло буквально втиснуло Лізу в одвірок. Велика чоловіча долоня з глухим звуком ляснула по дереву прямо біля її обличчя, перекриваючи шлях.

— Поліція? — його голос прозвучав біля самого її вуха. Це вже не був голос ввічливого джентльмена. Він став низьким, хрипким і небезпечно оксамитовим. — Яка наївна дівчинка. Ти справді думаєш, що в моєму світі поліція щось вирішує?

Ліза спробувала повернутися, але Данило перехопив її за талію, притискаючи спиною до своїх грудей. Крізь тонку тканину блузки вона відчула, яке в нього залізне тіло. Від нього пахло дорогим одеколоном, цигарками й чистою, первісною небезпекою.

— Пустіть! Мені боляче! — крикнула вона, намагаючись вирватися, але його хватка була наче сталеві лещата. Він тримав міцно, але так, щоб не залишити синців — майже дбайливо.

Він повільно розвернув її до себе обличчям. Тепер вони стояли впритул. Ліза була змушена закинути голову, щоб дивитися йому в очі. Його світлі зіниці потемніли, в них палав хижий вогонь. Данило підніс вільну руку до її обличчя. Його довгі пальці, ледь торкаючись шкіри, провели по її щоці вгору до волосся, змушуючи дівчину затамувати подих від цього інтимного, майже ласкавого жесту.