Глава 1. Скло та бетон

Міжнародний аеропорт Лос-Анджелеса нагадував гігантський, пульсуючий організм, який ніколи не знав спокою. Навіть тут, у закритому від загального галасу VIP-залі очікування термінала, що обслуговував рейси на Гаваї, у повітрі висіла відчутна напруга передчуття дороги. За величезними панорамними вікнами, крізь які безжально било каліфорнійське сонце, повільно вирулювали на злітні смуги білосніжні лайнери. Повітря над розпеченим бетоном тремтіло, викривляючи обриси літаків, ніби вони були міражами у пустелі.

Мікаліна сиділа у глибокому шкіряному кріслі, бездумно обертаючи в руках картонний стаканчик із давно охололим лате. На ній був легкий шовковий костюм пісочного кольору, який ідеально підходив для майбутньої подорожі, але сама вона почувалася так, ніби на ній був одягнений важкий лицарський обладунок. Її погляд ковзнув до вікна, потім повернувся назад, у прохолодний напівморок залу.

За кілька метрів від неї нервово крокував Артур. Її наречений. Людина, чиє життя було розписане по хвилинах у Google Календарі на п'ять років уперед. Він притискав до вуха телефон останньої моделі, і його голос, різкий та безапеляційний, розрізав тишу лаунж-зони. Він знову вирішував питання злиття якихось компаній, перекидаючи мільйони доларів з рахунку на рахунок, поки вони чекали на посадку. Для Артура ця поїздка на Гаваї була не просто передвесільним відпочинком. Це був черговий пункт у списку справ: «Відпочити. Засмагнути. Організувати ідеальну церемонію на березі океану. Повернутися до ради директорів переможцем».

Мікі тихо зітхнула і відкинулася на спинку крісла. Вона заплющила очі, намагаючись знайти всередині себе хоч краплю тієї радості, яку мала б відчувати дівчина, що летить назустріч своєму розкішному весіллю. Але там було порожньо. Лише тихий, тягучий сум, який переслідував її останні кілька місяців. Вона намагалася знайти причину цього суму. Можливо, справа була у тому відчутті втраченого коріння, яке завжди жило десь глибоко на підкірці. Її звали Мікаліна. Мікі — для всіх тут, у США. Вона народилася в Україні, але її привезли до Америки зовсім маленькою дівчинкою. Вона не пам'ятала ні вулиць свого рідного міста, ні запаху тамтешньої весни. Але найстрашнішим було те, що вона забула мову. Іноді їй снилися сни, де люди говорили до неї м'якими, мелодійними словами, які вона розуміла серцем, але прокинувшись, не могла згадати жодного звуку. Ця амнезія власного минулого робила її ніби наполовину порожньою, ніби фундамент її будинку був збудований на піску.

Відкривши очі, вона перевела погляд на інший кінець залу, подалі від Артура, чий голос уже починав викликати легкий головний біль. У VIP-зоні було небагато людей, і більшість із них виглядали так само, як і її наречений — заклопотані бізнесмени, заможні спадкоємиці, які дивилися крізь інших. Але один чоловік вибивався із загальної картини.

Він сидів навпроти, через три ряди пустих крісел, сховавшись у тіні великої декоративної пальми. Його поза видавала не стільки розслабленість, скільки крайню втому. Насунута на лоб чорна бейсболка і темні окуляри-авіатори ховали більшу частину обличчя. Він був одягнений у потерту шкіряну куртку, що здавалося абсолютно недоречним для польоту на тропічні острови, і просту чорну футболку, яка щільно облягала його плечі. Але увагу Мікі привернув не його одяг. Увагу привернули його руки.

Його довгі, тонкі пальці з короткими нігтями лежали на коліні і беззвучно, але дуже ритмічно відбивали якийсь складний музичний такт. Вказівний, середній, безіменний — і різкий рух великим пальцем, ніби він зачіпав невидиму струну. Мікі завмерла. Вона знала цей ритм. Вона чула його тисячі разів у своїх навушниках, коли навчалася в коледжі, коли їздила нічним містом, коли намагалася втекти від реальності. Це був ритм вступу до пісні «Shattered Illusions».

Її серце раптом пропустило удар, а потім забилося з подвійною швидкістю. Вона уважніше придивилася до чоловіка. Лінія підборіддя, легка, але помітна неголеність, ледь помітний шрам біля лівої брови, який не змогли сховати навіть окуляри. І цей характерний рух плечем, коли він на секунду випростався.

«Не може бути, — промайнуло в голові Мікі. — Це неможливо. Він зник із радарів кілька років тому».

Вона перевела погляд на Артура. Той продовжував сперечатися по телефону, розмахуючи вільною рукою. Він не помітив би, навіть якби поруч із ним приземлився інопланетний корабель. Мікі знову подивилася на незнайомця у шкіряній куртці. Невидима сила, сильніша за її природну сором'язливість, змусила її підвестися. Вона залишила свій стаканчик на столику і, намагаючись крокувати безшумно по м'якому килимовому покриттю, попрямувала до нього.

Чим ближче вона підходила, тим більше впізнавала знайомі риси. Він не читав і не дивився в телефон. Він просто сидів, занурений у власні думки, і відбивав ритм на коліні. Коли Мікі зупинилася за крок від нього, його пальці завмерли. Він відчув її присутність. Повільно, неохоче чоловік підняв голову. Крізь темні скельця окулярів вона не бачила його очей, але відчувала на собі важкий, оцінюючий погляд.

— Перепрошую... — її голос прозвучав тихіше, ніж вона розраховувала, зрадницьки здригнувшись на останньому складі.

Чоловік не відповів. Він навіть не поворухнувся. Лише трохи нахилив голову набік, чекаючи продовження.

— Я не хотіла вас турбувати, — Мікі міцно стиснула руки в замок, відчуваючи, як холоднішають долоні. — Але я просто мала запитати. Ви... випадково не Даніель?

Мовчання затягнулося. Десь на фоні жіночий голос із динаміків монотонно оголошував про посадку на рейс до Чикаго, але для Мікі цей звук долинав ніби з-під води. Вона дивилася на чоловіка, а він — на неї. Вона вже збиралася вибачитися і піти, визнавши свою помилку і безглуздість ситуації, коли він раптом підняв руку і повільно, ніби знімаючи маску, стягнув із себе темні окуляри.

Його очі виявилися світло-сірими, майже прозорими, але в них ховалася така глибина втоми, яку неможливо було зіграти. Під очима залягли темні кола, свідки багатьох безсонних ночей. Це справді був він. Даніель. Дані — гітарист, автор текстів і головний голос колись шалено популярного рок-гурту, чиї плакати висіли в кімнаті чи не кожного підлітка її покоління.