8 Розділ

Айві 

О сьомій вечора надворі вже, було темно. Осінь робила свою справу — сонце зникало ще до того, як я встигала нормально звикнути до дня. Ліхтарі вздовж дороги розливали тьмяне світло по мокрому асфальту, а холодне повітря пробиралося під куртку.

Я вийшла з будинку й одразу побачила Нейта.
Він стояв біля мотоцикла, спершись на нього рукою.
Я зробила кілька кроків і зупинилася.

— Ні.

Він ледь усміхнувся.

— Я ще навіть нічого не сказав.

— І не треба. Я нікуди на цьому не поїду.

— Бо боїшся?

Я хотіла огризнутися, але погляд сам упав на мотоцикл.

— Мій батько загинув через мотоцикл.

Усмішка зникла з його обличчя.

— В Іспанії?

Я кивнула.

— Аварія.

Кілька секунд він просто дивився на мене.

— Тоді не поїдемо.

Я підняла на нього погляд.

— Ти навіть не будеш сперечатися?

— Ні.

— Дивно.

— Я можу бути нормальним, коли хочу.

— Рідко хочеш.

Він тихо засміявся.

— Можливо.

Я знову подивилася на мотоцикл.

— А якщо я спробую?

— Точно?

— Ні.

— Чудова впевненість.

— Заткнися.

Він усміхнувся й простягнув мені шолом.

Я взяла його, наділа й спробувала застебнути ремінець, але він постійно вислизав із пальців.

— Бляха...

Нейт нічого не сказав. Просто підійшов ближче, взяв мене за ремінець під підборіддям і сам потягнув його на себе, змушуючи мене трохи наблизитися.

Я завмерла.

Він стояв надто близько.

Нейт дивився тільки на застібку, намагаючись з'єднати ремінці. Його обличчя було буквально перед моїм, і я раптом перестала чути навіть шум машин десь далеко на дорозі.

Я дивилася на його очі, на темні пасма волосся, що впали йому на лоб, на маленьке кільце в губі.

Він був настільки близько, що я могла розгледіти кожну рису його обличчя.

Чорт.

Наче відчувши мій погляд, він раптом підвів очі.

Наші погляди зустрілися.

Ніхто не сказав ні слова.

Його пальці все ще тримали ремінець біля мого підборіддя.

Я першою хотіла відвести погляд, але чомусь не змогла. 

Кутик його губ ледь піднявся.

— Що?

— Нічого.

— Ти останнім часом дуже часто кажеш «нічого».

— Бо ти дуже часто питаєш.

Він усміхнувся.

— Можливо.

Він нарешті клацнув застібкою.

— Все.

Нейт відступив, а я сіла на мотоцикл.

Він одягнув чорну балаклаву, а зверху — шолом. Коли застебнув його, обернувся до мене.

Його сірі очі виглядали просто нереально. Темні, виразні, майже чорні в слабкому світлі ліхтарів. Я дивилася на них і на секунду взагалі забула, що боялася мотоцикла.

Чорт, я зараз реально зомлію.

Я швидко кліпнула.

Айві, ти що, зовсім здуріла? Це просто очі. Просто очі хлопця, який тебе бісить.

Нейт нічого не сказав. Просто нахилився до мене й опустив скельце мого шолома.

Клац.

Він на секунду затримав на мені погляд, а потім повернувся вперед.

— Тримайся.

Я обхопила його руками за талію, і мотоцикл рушив.

Перші кілька хвилин я сиділа напружена, вчепившись у нього так, ніби він збирався зараз злетіти з дороги. Але Нейт справді не їхав швидко. Поступово я перестала стискати пальці й просто дозволила собі дивитися навколо.

Нічне місто пропливало повз нас у жовтому світлі ліхтарів, мокрий асфальт відбивав вивіски магазинів, а холодне повітря вже не здавалося таким неприємним. Навпаки — у цьому було щось дивно приємне.

Я навіть трохи розслабилася й притулилася до нього сильніше.

На черговому світлофорі ми зупинилися. Нейт підняв скельце свого шолома, і саме тоді я помітила дівчину на тротуарі.

Вона витріщалася на нього так, ніби перед нею стояв якийсь голлівудський актор.

Я сама не зрозуміла, як насупилася.

 Ей, дамочко. Це мій...

Я завмерла.

Хто?

Я подивилася на Нейта.

Хлопець?

Я ледь не пирхнула.

Ні. Ми навіть не зустрічаємося.

На секунду я замовкла.

 А я хотіла б?

Серце чомусь забилося швидше.

Ні. 

Так.

Ні, Айві.

Він тебе дратує.

То чому ти зараз дивишся на нього так, ніби хочеш, щоб він був твоїм?

Я стиснула губи й відвела погляд.

Світлофор перемкнувся.

Нейт рушив уперед, і всі мої дурні думки розсипалися разом із шумом двигуна. Я знову обхопила його руками й притиснулася ближче, дивлячись на нічне місто.

І цього разу я вже зовсім не боялася.

Через кілька хвилин ми звернули з головної дороги.

Я одразу помітила, що навколо стало набагато тихіше.

— Куди ми їдемо?

— Побачиш. 

Я закотила очі.

Ще кілька хвилин — і ми зупинилися. 

Я злізла з мотоцикла й озирнулася.

Перед нами було місце, з якого відкривався вид на нічне місто. Внизу мерехтіли сотні вогників, а далеко попереду виднілися силуети будинків.

Я мовчала.

— Ну? 

Я зняла шолом.

— Красиво.

— Я знав, що тобі сподобається.

Я подивилася на нього.

— Ти часто сюди приїжджаєш?

— Коли хочу побути сам.

— І навіщо привіз мене?

Він на секунду замовк.

— Не хотів бути сам.

Я подивилася на нього, але нічого не сказала.

Нейт зняв свій шолом, а потім балаклаву. Я знову побачила його обличчя і мимоволі затримала на ньому погляд.

— Що? — запитав він.

— Нічого.

— Ти останнім часом дуже часто кажеш «нічого».

— Бо ти дуже часто питаєш.

Він усміхнувся й сперся спиною на перила.

Я теж підійшла ближче.

— Ти завжди такий?

— Який?

— Нахабний.

— Тільки з тими, хто мені подобається.

Я повернула до нього голову.

— Ти зараз знову починаєш?

— А я коли-небудь закінчую?

Я не стримала усмішки.

— Ідіот.

— Це вже щось.

— Що?

— Ти перестала на мене злитися.

— Не сподівайся.

Ми ще кілька хвилин стояли біля перил, дивлячись на місто.