3 Розділ

Айві

Я прокинулася від якогось шуму на першому поверсі.
Спочатку навіть не хотіла вставати. Натягнула ковдру вище й спробувала знову заплющити очі, але шум унизу не припинявся.

Я зітхнула й сіла на ліжку.

На мені були чорні атласні піжамні шорти та така сама сорочка. Волосся після сну розтріпалося, а очі ще ледве відкривалися.

— Мамо?.. — сонно пробурмотіла я, хоча чудово знала, що вона мала бути десь унизу.

Я вийшла з кімнати й повільно спустилася сходами.
Чим ближче підходила до кухні, тим чіткіше чула голоси.

Я зайшла всередину. І завмерла.

На мене дивилися шість пар очей.

Я повільно оглянула всіх присутніх, намагаючись зрозуміти, що взагалі відбувається. Мама стояла біля кухонного острова, а поруч із нею сиділи троє незнайомих людей.

І один із них був мені дуже знайомий.

Нейтаніель.

Він теж дивився на мене, і на його обличчі на секунду промайшов такий самий шок, як і на моєму.

— Доброго ранку, — нарешті сказала мама, стримуючи усмішку.

Я перевела на неї погляд.

— Що тут відбувається?

— Знайомства, — абсолютно спокійно відповіла вона.

— Знайомства?

— Айві, це Керол Блеквуд. А це її чоловік...

Мама представила мені чоловіка, після чого кивнула на хлопця поруч.

— А це їхній син, Нейтаніель.
Хлопець відкинувся на спинку стільця й ледь помітно усміхнувся.

— Нейтаніель, — сам представився він.

Я подивилася на нього.

— Ми вже знайомі.

На кухні на секунду запала тиша.
Мама здивовано підняла брови.

— Ви вже встигли познайомитися?

— На жаль, — пробурмотіла я.

Нейт усміхнувся ширше.

— Дуже приємно було познайомитися.

Я кинула на нього недобрий погляд.

— Не перебільшуй.

Мама тільки похитала головою.

— А це моя дочка Айві.

Я коротко привіталася з гостями, після чого підійшла до мами.

— А попередити не можна було?

— Ти ще спала.

— І що?

— Все вийшло трохи неочікувано. Ми вирішили познайомитися із сусідами.

Я знову глянула на Нейта.

Сусідами.

Звісно. Наче мені вчора було мало його.

— Іди хоча б приведи себе до ладу, — тихо сказала мама.

Я важко зітхнула.

— Добре.

Розвернулася й пішла назад нагору.

У кімнаті я швидко переодягнулася. Натягнула широкі спортивні штани та білий топ, зібрала волосся в недбалий пучок і глянула на себе в дзеркало.

— Значно краще, — пробурмотіла я.

Коли я знову спустилася вниз, розмова на кухні продовжувалася.

Я зайшла до кімнати й попрямувала до мами.
Але не встигла зробити й кількох кроків, як помітила погляд Нейта.

Він дивився на мене трохи довше, ніж потрібно.

Його погляд ковзнув по моїх руках, де виднілися маленькі татуювання, а потім затримався на пірсингу у вусі. Він, здається, лише зараз помітив, що ще одне невелике татуювання ховається на моїй спині.

На його обличчі на секунду з'явився щирий подив.
Я підняла брову.

— Що?

Він швидко відвів погляд.

— Нічого.

— Тоді чого витріщався?

— Не витріщався.

— Ага. Звісно.

Керол тихо засміялася.

— Нейте, здається, ви вже встигли знайти спільну мову.

Ми одночасно подивилися на неї.

— Ні, — сказали ми разом.

На кухні пролунав сміх.

Я закотила очі.

Чудово. Просто чудово.

Я сіла за стіл поруч із Керол, намагаючись не звертати уваги на Нейта навпроти.

— Які в тебе незвичайні очі, — раптом сказала Керол.
Я здивовано подивилася на неї.

— Очі?

— Так. Вони ніби сірі... але водночас блакитні.

Я ледь усміхнулася.

— Мені часто так кажуть.

Керол нахилила голову, уважніше придивляючись.

— Здається, вони навіть трохи різні.

Я на секунду замовкла.

Про це я вже чула не раз. Здалеку різницю майже неможливо помітити, але якщо придивитися...

— Гетерохромія, — пояснила я.

— Ось воно що, — усміхнулася Керол.

Я взяла чашку й зробила ковток, навіть не помітивши, що Нейт уже кілька секунд дивиться на мене.

Я підняла очі.

Він не відвів погляду.

Навпаки — здається, розглядав мене довше, ніж було потрібно.

Його погляд затримався на моїх очах.

— Що? — запитала я.

— Нічого.

— Ти знову витріщаєшся.

— Просто вперше помітив.

— Що саме?

Він на секунду замовк.

— Твої очі.

Я закотила очі.

— Вітаю. Вони в мене є.

Керол засміялася, а Нейт лише усміхнувся.

Розмова дорослих продовжилася, і я намагалася не втручатися. Мама з Керол говорили так, ніби були знайомі вже багато років, хоча зустрілися, здається, лише сьогодні.

Я слухала їх краєм вуха, повільно допиваючи свою каву.
Через кілька хвилин Керол разом із чоловіком підвелася з-за столу.

— Думаю, ми вже достатньо вас потурбували, — сказала вона.

— Та що ви, — усміхнулася мама. — Нам було дуже приємно познайомитися.

— Тоді, можливо, якось повечеряємо разом? — запропонувала Керол.

— Із задоволенням.

Я ледь не вдавилася кавою.

Повечеряємо разом?

Мама навіть не глянула на мене, одразу погодившись.

— Домовилися.

Я поставила чашку на стіл і вирішила, що краще взагалі нічого не коментувати.

Керол із чоловіком ще кілька хвилин поговорили з мамою, а потім вийшли в коридор.

Нейт залишився на кухні.

Я теж.

І раптом стало підозріло тихо.

Я подивилася на нього.

Він дивився на мене.

— То ти тепер часто будеш тут? — запитала я.

— Якщо твою маму не лякає моя присутність.

— Мене лякає.

— Але я тебе чомусь не бачу тікаючою.

— Не дочекаєшся.

Він усміхнувся.

— Знаєш, твої очі справді дивні.

— Ти вже це казав.

— Я знаю.

— Тоді перестань на них дивитися.

— Не можу.

Я на секунду замовкла.

— Психопат.

— Ти вже вдруге так мене називаєш.