2 Розділ

Айві 

Після кількох годин розкладання речей моя кімната нарешті почала набувати хоч якогось вигляду. 

Я повільно оглянула її.

Кімната була просторою й світлою. Біля стіни стояло ліжко зі світлою ковдрою, поруч - невелика тумбочка. Навпроти розташувалася велика шафа, а біля неї — дзеркало в повний зріст. Біля вікна стояв письмовий стіл. На якому вже лежав мій ноутбук, кілька книжок і дрібниці, які я звикла бачити щодня. 

Стіни теж не залишалися порожніми. Я розвісила фотографії, на яких залишилися моменти мого колишнього життя: друзі, які тепер були далеко, якісь випадкові фото під час прогулянок, і спогади, які я не хотіла залишати в минулому. 

Я ще раз оглянула кімнату й зупила погляд на фотографіях.

Дивно. Я тільки приїхала, а вже сумувала за домом.

Я підійшла до дверей, що вели на балкон, і відчинила їх. Прохолодне повітря одразу торкнулось обличчя. З балкону виднівся парк, люди не метушились — навпаки, гуляли так наче в їх житті не було проблем.

— Айві! — почула голос мами знизу. — Допоможеш мені з коробками?

— Я тільки-но їх розклала, — крикнула я у відповідь.

— Не всі. Залишилось ще кілька.

Я важко видихнула й спустилась вниз. 

На першому поверсі біля дверей стояли ще дві коробки та кілька пакетів.

— Це останнє? — запитала я.

— Так.

— Точно? 

Мама глянула на мене.

— Точно. Якщо ти, звісно, не вирішиш залишити мене саму з усім цим.

— Я допоможу.

Я взяла одну коробку.

Кілька хвилин ми працювали мовчки. Після сварки між нами все ще залишилося трохи напруги.

— Тобі подобається кімната? — раптои запитала мама.

— Нормально.

— Просто нормально?

— Мам, я щойно приїхала. Я навіть не встигла звикнути до цього будинку.

Вона кивнула й почала складати речі на кухонну полицю. 

— Я просто хочу, щою тобі було тут добре.

Я нічого не відповіла.

— Я знаю, що ти не хотіла переїжджати — продовжила вона. — Але, можливо, з часом ти зміниш свою думку.

— А якщо не зміню?

Мама на секунду замовкла.

— Тоді хоча б спробуй.

Я поставила коробку на підлогу.

— Я спробую.

— Справді?

— Не обіцяю, що мені сподобається.

На її обличчі з'явилась ледь помітна усмішка.

— Мені й цього достатньо.

Я кивнула, а потім подивилась на годинник.

— Я піду прогуляюсь.

— Зараз?

— Так.

— Куди?

— У парк. Він же прямо біля будинку.

— Добре. Тільки не затримуйся допізна.

— Постараюсь. 

— І візьми куртку. Надворі прохолодно.

— Візьму.

Я вже піднімалась сходами, коли мама знову мене покликала.

— Айві? 

Я обернулася.

— Що?

— Я справді хочу, щоб ти була щаслива.

Я кілька секунд дивилась на неї, але нічого не сказала. Просто піднялася до сваєї кімнати.

Вже в кімнаті дістала своє чорне худі яке було більше на два розміри, темно-сині джинси і кросівки. Волосся залишила розпущеним і одягла капюшон. Взяла навушники і попрямувала на вихід, але зупинилась і мигцем глянула на рюкзак, що лежав біля столу.

— Зараза.. - прошепотіла я до себе.

Я повернулась до рюкзака, дістала пачку пачку цигарок і запальничку, засунула їх у задню кишеню джинсів та вийшла з кімнати.

Парк виявився набагато більшим, ніж я очікувала. Я йшла алеєю вздовж невеликого ставка, якого з балкона навіть не було видно. Навколо росли високі дерева, стояли лавки, а люди неквапливо прогулювались доріжками.

Я дістала з задньої кишені пачку цигарок і витягнула одну.

Не встигла я її заплатила, як раптом на мене хтось налетів. 

— Ей! Обережніше! — гаркнула я, ледь втримавшись на ногах.

— Вибач, — почувся голос хлопця. 

Я підняла погляд.

Перше, що впало мені в очі, — кільце в його губі. Пірсинг виглядав напрочуд доречно на його обличчі. І тільки після цього я нарешті роздивилась його самого.

Світло-русяве волосся було трохи розтріпане після пробіжки й спадало на лоб окремими пасмами. Сірі очі дивилися прямо на мене, а гострі вилиці надавали його обличчю трохи холодного вигляду.

Він був вищим за мене й мав спортивну, підтягнуту статуру. На руці, яку він тримав біля боку, виднілось татуювання, частково приховане рукавом спортивної футболки. 

Я опустила погляд.

Моя сигарета лежала на землі.

— Ти щойно збив мене.

— Я не збивав тебе. Ти сама стояла посеред доріжки.

Я насупилася.

— Я стояла збоку.

— Майже посередині.

— "Майже" – це тепер посередині?

Він усміхнувся.

— Бачу, з характером у тебе все нормально.

— А в тебе, схоже, із зором проблеми.

Він тихо засміявся й нахилився, піднімаючи мою сигарету.

— Тримай.

Я забрала її з його руки й подивилася на пом'ятий папірець.

— Супер. Тепер вона зім'ята.

— Можу купити тобі нову.

— Не треба.

— Тоді перестань бурчати.

Я підняла на нього погляд.

— А ти перестань врізатися в людей.

— Домовились.

Він поправив навушник у вусі й уже збирався бігти далі.

— До речі, я Нейтаніель.

Я на секунду зависла.

— І навіщо ти мені це сказав?

— Не знаю. Може, щоб ти знала, кого звинувачувати, якщо знову зустрінеш мене.

— Повір, я постараюся не зустрічати тебе взагалі.

На його обличі з'явилася самовпевнена усмішка.

— Побачимо.

Він розвернувся й побіг далі.

Я ще кілька секунд дивилася йому в слід.

Нейтаніель.

Я навіть не знала, чому взагалі запам'ятала його ім'я.

— Придурок — тихо пробурмотіла я й знову подивилась на пом'яту сигарету.

Після нашої дивної зустрічі я ще трохи пройшлася парком. Мені хотілося відкласти повернення додому хоча б на кілька хвилин. 

Коли я нарешті вирішила повернутися, парк уже почав пустіти. Я вийшла на знайому алею й попрямувала до будинку.

І саме тоді побачила його.

Нейтаніель стояв біля воріт сусіднього будинку, знімаючи навушники після пробіжки.