1 Розділ

Айві

Коли літак торкнувся взлітної смуги в Лондоні, я зрозуміла лише одне — моє життя зміниться назавжди.

Я не знала, чи на краще. І якщо чесно, навіть не хотіла думати про це.

За вікном було усе сірим. Низькі хмари, мокрий асфальт і дощ, який повільно стікав по ілюмінатору. Лондон зустрів саме так, як я його уявляла: холодним, похмурим і зовсім чужим.

Я зняла навнушники й тихо видихнула.

В голові була тільки одна думка — назад дроги немає.

Ми вийшли з літака разом із натовпом пасажирів. У повітрі відчувався запах дощу, а навколо лунали розмови англійською, які ще більше нагадували, що я справді далеко від дому.

Мама мовчки йшла попереду, котячи за собою валізу. Вийшовши з аеропорту, вона швидко спіймала таксі.

— Ходімо, — коротко сказала вона, навіть не озирнувшись.

У таксі панувала важка тиша. Мама кілька разів переводила погляд на мене, ніби хотіла щось сказати, але щоразу лише зітхала.

— Айві... — нарешті тихо промовила вона.

Я навіть не повернула голови.

— Що?

— Я знаю, що ти злишся.

— Справді? — гірко усміхнулась я. — І як давно ти це зрозуміла? 

Мама заплющила очі і потерла перенісся.

— Будь ласка, не починай. 

— Не починати? Це ти перевернула моє життя догори дриґом, а тепер просиш мене не починати?

У машині знову запала важка тиша. Здавалось, вона тиснула сильніше за будь-які слова. Було чути лише шум дощу, що тихо бився об вікна, та рівне гудіння двигуна. 

Я більше не хотіла слухати ні її пояснень, ні власних думок.

Мовчки дістала навушники й увімкнула Fantasia Chicko Pablo. Знайома мелодія повільно заповнила голову, заглушаючи шум дощу та гул двигуна. 

Я притулилась чолом до холодного скла й дивилась, як за вікном повільно пропливають незнайомі вулиці Лондона. У пам'яті одна за одною спливали картини, які я так боялась втрати: моя кімната, вечори з друзями, знайомі вулиця, місця, де я почувалася вдома.

Тепер усе це залишилося лише спогадом.

Я не знала, що чекає на мене попереду. Але одне знала точно — назад дороги вже не буде.

Таксі повільно зупинилось біля двоповерхового будинку. Я мовчки зняла навушники й перевела погляд у вікно. Це місце мало стати моїм новим домом. Але чомусь зовсім не хотілось називати його домом. Водій дістав наші валізи, а мама вже шукала ключі в сумці. Я лише стояла й дивилась на будинок, намагаючись переконати себе, що колись звикну до цього місця.

Та я ще не знала, що найващі зміни чекають на мене не тут. Вони чекають за воротами Академії "Авалон".