1. Виделочка

Майя занадто рано почала переможно поправляти окуляри. Настільки рано, що тепер уже не було шляху назад - потрібно було якось вирулювати з цієї неприємної ситуації у вигляді його тури, яка невблаганно стояла посеред її поля й одночасно атакувала короля та коня.

- Виделочка… - ліниво протягнув Костя.

Майя не піднімала очей. Частково - щоб не відволікатися. Але ще й тому, що знала: Марко зараз криво посміхається, не зводячи з неї погляду.

Вона ненавиділа цю посмішку.

Особливо коли знала, що заслужила її.

Так поспішно показати йому своє величезне «викуси» було лише однією з її помилок. Заховавши короля, Майя з гіркотою спостерігала, як його довгі й цупкі пальці забирають її дорогоцінну конячку з дошки.

Так би й зламала йому одного.

Чи всі.

- Майя... - він прошепотів глузливо. - Досить пускати слюні на дошку, ходи.  

Ох. 

Він напрошувався на те, щоб і вона йому поставила шах. Проте це перетворилося б на зарубу, де в неї з активних фігур лише слон і ферзь, а в нього ще ціле стійло.

Тому Майя думала.

Думала довго і сильно, аж долоні спітніли. Але, перебираючи в голові всі можливі ходи, вдалася до звичайної маніпуляції й посунула пішака вперед - найбезпечніше, що могла собі дозволити.

- Йой, - розчаровано видав Костя. 

Ну так, це був банальний до непристойності хід. Майя це розуміла. Марко тим паче, у нього навіть очі засяяли.

Або це просто сонце крізь панорамні вікна в його окулярах відблиснуло.

Він просто не міг залишити в спокої її короля. Знову атакував, а вона знову відбила. І так ще хвилин десять — вони наче грали в пінг-понг, а не в класичні шахи, направду. Проте всі її бездумні маніпуляції так і не привели до очікуваного результату. Занадто пізно вона помітила, що його тури стояли паралельно одна одній. Ферзь пролетів з іншої частини поля й приземлився просто навпроти її короля.

От гівно.

- От гівно... - пробурмотів Костя. 

- Дякуємо, Костянтине, за ваші красномовні коментарі, - роздався хрипкий голос арбітра і за сумісництвом їхнього тренера, Івана Германовича. - Що ж, любі друзі. Це був, без сумнівів, чудовий поєдинок. І за результатами турніру, переможцем стає Марко Багрій!

Майя не стала награнно кланятись і потискати його простягнуту долоню. Різко вставши, кинула йому сухе "вітаю" і пішла геть з аудиторії, незважаючи на десятки спостережливих очей. 

Який сором. 

Це вже вдруге вона йому програла в цьому семестрі. І не має значення, що інші два рази він програв їй. Марко завжди був другим. А вона - першою. З сьомого класу вже тягнулась їхня ворожнеча, і ніколи йому не вдавалось зрівнятись із нею. 

До сьогодні. 

- Майє, зачекай! - вигукнув Костя і схопив її за лікоть. - Ну що ти, що сталось? Як ти так його туру провтикала? 

- Не дави на неї! - протягнула Ліда і злісно вперіщила йому ліктем в бік. - Так буває, сонечко, сьогодні просто не твій день. 

У той момент з аудиторії почали виходити учні, і Майя хутко забігла до вбиральні, намагаючись уникнути їхніх співчутливих поглядів. Костя і Ліда пішли за нею. 

- Я не знаю, як це сталось! - вигукнула Майя. 

Вона вмилась холодною водою і притулила мокрі руки до шиї. 

- Це якийсь жах, він так мене скине з місця лідера.

- Та не накручуй себе, - відказав Костя. - Ти на тій таблиці уже дев'ятий рік висиш і ще стільки ж будеш висіти, поки не вигориш на сонці, як фотка того чувака з 2006.

- Ти такий базікало, - невдоволено відповіла замість Майї Ліда. 

Їхня спроба підтримки швидко переростала в чергову сутичку, але Майя не зважала. Поглянувши на своє втомлене відображення, вона лише сумно зітхнула.

Якщо Марко й справді виграє наступний шкільний турнір, то це лише пів біди. Гірше буде, якщо він стане зіркою міського чи, чого доброго, всеукраїнського рівня.

Упродовж дев'яти років занять шахами Майя вигравала всі можливі турніри та конкурси від їхньої академії. Її репутація була настільки міцною, що, здавалось, ніхто й ніколи не зможе її похитнути.

Ніхто, окрім нього.

Злощасний Марко і його груба, агресивна, безладна гра.

Безладна, але ефективна. 

- Майє, ходімо в парк, - запропонувала Ліда. - Я скасую тренування, і ми зможемо випити кави, розслабишся трішки. 

Дівчина лише хитнула головою.

- У мене зараз буде розбір польотів з Іваном Германовичем. 

- Ой, він тебе, напевно, заклює. 

- Гірше, - знову зітхнула Майя. - Буде порівнювати наші з Марко ходи.

- Марко-Шмарко, - сказав Костя і притягнув Майю до себе у ведмежі обійми. - Не журись, ти його ще взуєш. Усім ясно, що цей гівнюк просто везучий, у нього інтуїція хороша. Але справжня шахістка - це ти. 

О пів на п'яту Майя прийшла до класу, тримаючи в руках американо з автомата і половинку яблука. Вона поклала сумку на стіл, сподіваючись на спокійні пів години до початку заняття.

Майя переглядала свої нотатки зі змагань і з глибоким відчаєм аналізувала поразку. Яким же очевидним їй тепер здавалося все, що вона робила не так.

Тут треба було прикрити коня.

Тут - не лізти слоном.

А тут вона взагалі якимось дивом вирішила, що Марко не побачить очевидного.

Побачив.

Звісно, побачив.

Раптом двері відчинилися, і до кімнати зайшов Марко.

Дівчина злісно глянула на нього й заховала нотатки до сумки. Не хотіла, щоб він бачив її сором ще раз.

Марко зухвало всівся за парту перед нею, так і напрошуючись на те, аби гаряча кава опинилася за коміром його білосніжної сорочки.

Але ж ні. Вона не настільки жорстока.

Хіба лише у своїй яскравій уяві.

- Як справи, Франко? - запитав він, знуджено поглядаючи на неї крізь плече. 

Яка нахаба. 

- Чудово, - процідила дівчина крізь зуби. 

Він лише криво посміхнувся й повернувся до свого столу.